Jules Verne - Таємничий острів

Сайрус Сміт уже хотів був повертатися назад, коли несподівано помітив глибоку западину в стіні, по якій, вочевидь, під час виверження вулкана стікала рідка лава. Не вагаючись ні хвилини, інженер з хлопцем увійшли у цю величезну розколину. До вершини конуса залишалося близько тисячі футів. Інженер вирішив продовжити сходження вгору всередині кратера, у якому вони опинилися, допоки це буде можливо: широкими природними сходами, які, певно, утворили давно затверділі лава і шлак. Тим паче, він переконався: вулкан давно згас.

Над мандрівниками в небі мерехтіли неймовірно гарні сузір’я. У зеніті сяяв Антарес Скорпіона, поряд з ним виблискувала Бета сузір’я Кентавра, яку вважають найближчою до Землі зорею. Майже над самим Південним полюсом велично сяяв Південний Хрест.

Була восьма вечора, коли Сайрус Сміт і Герберт несподівано для себе дісталися до верхньої точки конуса. Тьмяного світла молодого місяця Сміту вистачило, щоб устигнути оглянути навколишні обрії.

– Ми на острові, – урочисто мовив він.

На вершині гори. – Усередині кратера. – Навкруги – океан. – Узбережжя з висоти пташиного польоту. – Водна система. – Чи населений острів? – Усі частини острова отримують свої назви. – Острів Лінкольна.

За якихось півгодини Герберт і Сайрус Сміт повернулися до табору й повідомили своїм супутникам, що земля, на яку вони потрапили, – великий острів посеред океану. Потім острів’яни обляглися, хто як міг, у своїй базальтовій печері на висоті двох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря, і скоро всі поснули глибоким сном.

Наступного ранку інженер запропонував своїм товаришам іще раз піднятися на вершину згаслого вулкана, аби при денному світлі як слід оглянути острів, на якому їм, можливо, доведеться пробути решту свого життя. Адже могло трапитися й так, що їхній притулок значно віддалений від населеної землі та морських шляхів, якими кораблі курсують до архіпелагів Тихого океану.

Близько сьомої ранку мандрівники полишили місце ночівлі. Ніхто з них, здається, не журився через ситуацію, що склалася. Усі були сповнені віри в свої сили. Інженер без страху дивився в завтрашній день, бо відчував у собі силу вирвати в цієї дикої природи все необхідне для себе самого і своїх соратників. А вони не боялися майбутнього тільки тому, що з ними був їхній знаменитий винахідник-інженер.

– Велике діло! – сказав Пенкроф. – Втікаючи з Річмонда, ми ні в кого не питали на те дозволу. То хто, в біса, зможе завадити нам одного чудового дня вибратися звідси, де немає сторожі й нас не тримають під замком?

Яскраве сонце підбивалося дедалі вище на безхмарнім небі, заливаючи своїм промінням східний схил гори, коли Сайрус Сміт близько восьмої ранку тією стежкою, якою вони ввечері пройшли з Гербертом, привів своїх супутників до кратера вулкана – велетенської вирви, що розширювалася на висоті в тисячу футів над плато. Дно її було вкрите застиглою лавою. Такі ж застиглі потоки зміїлися і на схилах, сягаючи разом з брилами вивергнутих вулканічних порід аж до нижніх долин у північній частині острова.

Сьогодні, підіймаючись на вершину гори, Сміт усе ще сподівався побачити на обрії хоч якусь землю, що її через темряву йому не вдалося розгледіти напередодні. Але перед ним, скільки око сягало, тобто на п’ятдесят миль навкруги, не було на обрії ані клаптика землі, ані бодай цяточки вітрильника. З висоти гори всі побачили, що острів лежить посеред величезного і безмежного океану.

Мандрівники заціпеніло оглядали землю, що розляглася внизу під їхніми ногами, мов барвиста рельєфна мапа. Ґедеон Спілет спитав інженера, яку площу, на його думку, займає цей клаптик землі. Сайрус Сміт подумки визначив довжину берегової лінії острова, зробив поправку на висоту гори, на якій стояв, і сказав:

– Мені здається, друзі мої, без великої похибки можна сказати, що берегова лінія простяглася на сто миль.

Якщо він не помилився в розрахунках, то їхній острів був завбільшки як Мальта або Занте в Середземному морі. Коли Ґедеон Спілет на прохання інженера замалював обриси острова до записника, усі визнали, що своєю дивною формою він нагадує якусь фантастичну тварину – велетенського молюска, що спочиває на поверхні океану.

Східна частина узбережжя, на яку мандрівників викинуло з повітряної кулі, вганялася в море широким півколом. Невелика бухта в цій частині берега обмежувалася з південного сходу одним гострим мисом, а з північного сходу – двома мисами, вузька затока між якими була схожа на роззявлену акулячу пащу. На північному заході берегова лінія нагадувала контурами плаский череп хижої тварини. Тут був згаслий вулкан, на вершині якого й стояли дослідники. Звідси берегова лінія йшла на південь майже правильним увігнутим півколом, що обривалося на західному боці вузькою бухтою. За бухтою берег видовжувався в смужку, що поступово звужувалася, край якої нагадував хвіст гігантського алігатора. Уся ця частина суші утворювала справжній півострів, що майже на десять миль вганявся у море. З південного заходу на північний схід контури берегової лінії півострова також мали вигляд півкола, що утворювало ще одну затоку, північно-східний край якої примикав до мису, звідки почали описувати острів. Загальний вигляд поверхні острова був такий: уся південна його частина – від берега океану до гори – вкрита густим лісом, зате вся північна частина пустельна – саме каміння та пісок. Між вулканом та східним берегом острова Сайрус Сміт і його супутники побачили озерце, облямоване густою зеленню дерев, про існування якого вони досі не здогадувалися.