Від входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свій боковий гребінець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарілася, – диво. Яке бачив тільки я і Пігмаліон.
– Ви мені пробачите, – сказала вона мені – чарівна прохачка. – Це… це містер Летроп. Цікаво, чи то дійсно не через гроші… цікаво, чи він все-таки…
Звичайно, мене запросили на весілля. Після церемонії я відтягнув Летрора вбік.
– Ви художник, – сказав я, – і не зрозуміли, чому Меґґі Браун прониклася такою симпатією до міс Бейтс? Давайте я вам покажу.
Наречена була в простій білій сукні, так само прекрасно драпірованій, як у давніх греків. Я зірвав кілька листків із декоративних вінків у малій вітальні, зробив із них вінок і поклав на блискуче каштанове волосся міс Бейтс, а тоді попросив повернутися до чоловіка профілем.
– Їй-богу! – сказав він. – Та Іда ж просто копія голови леді на срібній монеті!
Він прикував мою увагу, коли ступив з порома на Десбросіз-Стріт. Він складав враження людини, яка бачила світ і прибувала в Нью-Йорк як його володар після років відсутності. Але я подумав, що попри таке враження, його нога ніколи раніше не ступала слизькими брукованими вулицями Міста Надто Засилля Халіфів.
На ньому був одяг дивного вицвілого синюватого кольору й класична кругла панама без задертих країв, якими мандрівники з Півночі нівечать тропічні головні убори. Крім того, він був найбільш негарною людиною, яку я тільки бачив. Його негарна зовнішність була не так бридкою, як приголомшливою – лінкольнова грубість і неправильність рис, яка зачаровувала подивом і страхом. Так міг виглядати злий дух чи джин, що з’являється з вази. Як він пізніше мені розповів, звали його Джадсон Тейт; то чому б його так і не називати. Він носив зелену шовкову краватку й перстень із топазом; і ціпок з хребта акули.
Джадсон Тейт звернувся до мене з простими та складними питаннями про міські вулиці й готелі, таким тоном, ніби він лише пригадував кілька незначних деталей. Я не бачив причин не похвалити тихий і спокійний готель у центрі, в якому сам зупинився; тому станом на вечір ми вже добряче підкріпилися, випили (за мій рахунок) і готові були вмоститися, щоб покурити в тихому закутку фойє.
Щось було в цього Джадсона Тейта на думці, і він спробував зі мною поділитися. Він вже прийняв мене як друга; і коли я подивився на його велику засмаглу руку помічника капітана, якою він енергійно жестикулював мені під носом, я подумав, чи, бува, він не так само легко не може стати ворогом.
Коли цей чоловік почав говорити, я відчув від нього деяку силу. Його голос був переконливим інструментом, на якому він досить непристойно грав. Він не намагався змусити вас забути про його потворність; він жбурляв нею вам в обличчя і робив частиною свого шарму. Ви ладні були заплющити очі й іти за цим щуроловом до самого Гамельна. Щоб піти далі, щоправда, треба бути зовсім дитиною. Але нехай пограє свою мелодію на заготовані слова, і коли стане нецікаво, можна буде звинуватити у всьому музику.
– Жінки, – сказав Джадсон Тейт, – загадкові створінні.
Настрій у мене підупав. Я не для того з ним сидів, щоб слухати стару як світ гіпотезу – таку заїжджену, спростовану, убогу, нікчемну, нелогічну, злу, явну софістику – древню, безпідставну, необґрунтовану, підступну брехню, запущену у світ самими жінками, яку вони самі й підживлювали й поширювали серед чоловіків підступними, таємними, обманливими методами, з метою поширення та підсилення власних чарів і задумів.
– О, ну не знаю! – просто сказав я.
– Ви колись чули про Оратаму? – спитав він.
– Можливо, – відповів я. – Здається, я пригадую балерину з таким іменем – чи то район такий був – чи парфуми? Словом, десь я це ім’я чув.
– Це назва міста, – сказав Джадсон Тейт, – на узбережжі іншої країни, про яку ви нічого не знаєте й ще менше б зрозуміли. Країни, в якій править диктатор, і яка контролюється революціями й непослухом. Саме там розігралася житейська драма з Джадсоном Тейтом, найстрашнішим американцем, Ферґюсом Макмахеном, найпривабливішим авантюристом в історії літератури, і сеньйоритою Ана-белою Самора, вродливою донькою алькальда Оратами, в головних ролях. А, і ще – ніде на землі, крім регіону Трієнта-і-трес в Уругваї, не росте чучула. Країна, про яку я розповідаю, дає цінне дерево, фарби, золото, каучук, слонову кістку й какао.
– Я й не знав, – кажу я, – що в Південній Америці є слонова кістка.
Читать дальше