O. Henry - Шляхи долі

– Тут ви двічі помиляєтеся, – сказав Джадсон Тейт, розподіляючи слова на октаву свого чудового голосу. – Я не казав, що країна, про яку я говорю, у Південній Америці – я мушу бути обережним, шановний пане; там я був у політиці, знаєте. Але, навіть так – я грав у шахи з їхнім президентом фігурами, вирізаними з носових кісток тапіра – одного з місцевих видів непарнокопитних унгулятів, поширених у Кордильєрах – чим вам не слонова кістка.

Але я збирався розповісти вам про любов і пригоди, і про поведінку жінок, а не про зоологію.

– П’ятнадцять років я керував республікою з-за спини його величності старого Санчо Бенавідеса. Ви мали бачити фото в газетах – такий кволий чорний із вусами, як у барабанщика на швейцарський музичній скриньці, і сувоєм у правій руці, як ті, що на них записують народження в сімейній Біблії. Словом, цей шоколадний монарх становив колись неабиякий інтерес на теренах від кольорової лінії до паралелей широти. Його б прозвали Рузвельтом південного континенту, якби в той час президентом не був Ґровер Клівленд. Він обіймав посаду кілька термінів, а поміж ними передавав її своєму наступнику.

Але славу собі Бенавідес, Визволитель, здобув не сам. Не він. То був Джадсон Тейт. Бенавідес був лише маріонеткою. Я підказував йому, коли починати війну й коли підвищувати мито на імпорт. Але я не те хотів вам розказати. Як я добився такої позиції? Я вам розкажу. Бо я найобдарованіший мовець зі всіх, хто видавав звуки, відколи Адам вперше розплющив очі, відіпхнув від себе нюхальну сіль і сказав: «Де я?».

Як ви бачите, я найпотворніший чоловік, якого ви тільки бачили за стінами фотогалереї ранніх християнських науковців Нової Англії. Тому ще в ранньому віці я збагнув, що те, чого мені бракує в зовнішності, я маю компенсувати красномовністю. Що я і зробив. Я отримую те, чого хочу. З-за куліс я став голосом старого Беневідеса й правив країною, так що Талейран, місіс де Помпадур і Льоб поряд зі мною здаються меншістю в Думі. Я міг промовами ввести нації в борг або ж вивести з нього, заговорити армії до сну на полі бою, вгамувати заколот, зменшити податки й незаконні привласнення всього кількома словами, міг свиснути, і тут же примчали б собаки війни чи прилетів би голуб миру. Врода, еполети, закручені вуса й грецькі профілі інших чоловіків ніколи не стояли на моєму шляху. Коли люди вперше бачать мене, вони здригаються. Якщо тільки в них не остання стадія грудної жаби, уже за десять хвилин моєї промови – вони мої. Жінки і чоловіки – я миттю оволодіваю ними. А тепер, скажіть, ви ж не думаєте, що жінка могла б захотіти чоловіка з таким обличчям, як у мене?

– О, навпаки, містере Тейте, – сказав я. – Історія і література дають нам не один приклад негарних чоловіків, які причаровували жінок. Здається…

– Вибачте, – перебив Джадсон Тейт, – але ви не зовсім розумієте. Вам треба спочатку почути мою історію.

Ферґюс Макмахен був моїм другом. На ринку вродливих чоловіків він був неоподаткованим товаром. Зі золотими кучерями, усміхненими блакитними очима й правильними рисами. Казали, він точна копія скульптури Гера Меса, бога мовлення і красномовства, яка стоїть собі в одному з римських музеїв. То, напевно, якийсь німецький анархіст. Вони завжди стоять собі десь і балакають.

Але Ферґюс не був балакуном. Його виховали в переконанні, що бути гарним означає робити добре. Його розмови були такими самими дидактичними, як звуки води, яка стікає в бляшане відро біля узголів’я ліжка, коли хочеш заснути. Але ми з ним заприятелювали – може, тому що були такими різними – як гадаєте? Дивитися на гелловінську маску, яку я називаю своїм обличчям, коли я голився, приносило Ферґюсу задоволення; і точно щоразу, як я чув набір слабких горлових звуків, які він називав розмовою, я радів, що сам був гаргуйлем із підвішеним язиком.

Одного разу мені треба було поїхати в прибережне містечко Оратама, щоб вгамувати політичні заворушення і відрубати кілька голів у митному та військовому відомствах. Ферґюс, якому в республіці належали концесії на лід і сірники, сказав, що складе мені компанію.

І так, під дзвін дзвіночків на шиях мулів наш караван в’їхав в Оратаму, і це місто настільки ж належало нам, як не належить протока Лонг-Айленд Японії, коли Теодор Рузвельт перебуває в Ойстер-Бей. Я кажу нам, але маю на увазі мені. На чотири нації, два океани, протоку, перешийок і п`ять архіпелагів розійшлася слава про Джадсона Тейта. Джентльмен-авантюрист, он як мене називали. У жовтій пресі про мене вийшло п’ять статей, і ще сорок тисяч слів (з ілюстраціями на полях) надрукував щомісячний журнал, я вже не кажу про дванадцяту сторінку в Нью-Йорк Таймс. Я готовий з’їсти етикетку на своїй панамі, якщо хоч дрібка того, як нас прийняли в Оратамі, була заслугою вроди Ферґюса Макмахена. Це для мене вони вивішували штучні квіти та пальмові гілки. Я чоловік не заздрісний; я тільки називаю факти. Вони вклонялися перед Джадсоном Тейтом. Вони знали, що я керую з-за спини Санчо Бенавідеса. Слово, почуте від мене, важило для них більше, ніж ціла бібліотека від когось іншого. А є ж люди, які годинами намагаються зробити щось зі своїм обличчям – втирають холодні креми, масують м’язи (завжди в напрямку до очей), їдять вугільний пил із бензойною смолою й електролізом виводять родимки – який це дає результат? Вони стають привабливішими. Але яка помилка! Косметологам слід працювати над гортанню. Слова грають більшу роль, ніж бородавки, розмови – більшу, ніж присипки, переговори понад пудру, лестощі понад рум’янець – фонографією, а не фотографією! Але до чого я це веду.