O. Henry - Шляхи долі

– Ну що, чоловіче, як пишеться?

– Як завжди, – сказав я. – Приблизно так само, як друкується.

– Шкода, – сказала вона. – Друк – головне в оповіданні. Ви за мною скучили, чи не так?

– Ніхто, – сказав я, – кого я знав, не розбирається так, як ви, у крапках з комою, готельних гостях і шпильках для волосся. Але вас не було. Я бачив на днях упаковку м’ятних цукерок на вашому місці.

– Я збиралася вам про це розповісти, – сказала міс Бейтс, – якби ви мене не перебили.

– Ви, звісно, знаєте про Меґґі Браун, яка тут зупиняється. Так от, у неї статків на сорок мільйонів доларів. Вона живе в Джерсі, де винаймає квартиру за десять доларів. У неї завжди при собі більше готівки, ніж у півдесятка кандидатів на пост віце-президента. Не знаю, чи носить вона гроші в панчосі, але знаю, що вона користується неабиякою популярністю в тій частині міста, де поклоняються золотому телятку.

Десь два тижні тому місіс Браун зупиняється біля дверей і підслуховує мене хвилин з десять. Я тут сиджу боком до неї, друкую копії пропозиції щодо копальні міді для чесного старого з Тонопи. Але я завжди бачу все довкола себе. Коли в мене багато роботи, я все бачу через свої гребінці; а ще я можу залишити один ґудзик розстібнутим і дивитися, що відбувається позаду мене. Я не озиралася, бо заробляю від вісімнадцяти до двадцяти доларів на тиждень, і мене цього не треба.

Того вечора, у кінці робочого дня, вона присилає по мене. Я думала, мені треба буде набирати векселі заклади й угоди тисячі на дві слів, і надіялася на десять центів чайових. Що ж, чоловіче, мене здивували. Стара Меґґ Браун перетворилася на людину.

– Дитинко, – каже вона, – ти найгарніше створіння, яке я тільки бачила у своєму житті. Я хочу, щоб ти кинула роботу й переїхала жити до мене. У мене немає родини дітей, – каже вона, – крім чоловіка та сина чи двох, а я з ними не спілкуюся. Вони тільки тратять гроші жінки, яка тяжко працює. Хочу, щоб ти стала мені донькою. Кажуть, що я скупа, а газети пишуть брéхні, що я сама собі готую і перу. Брéхні! – продовжує вона. – Я віддаю білизну в прання – крім хустинок, панчіх, нижніх спідниць і комірців, ну таких інших дрібниць. Я маю сорок мільйонів доларів готівкою, акціями й облігаціями, такими самими обіговими, як, скажімо, «Стендард Ойл» на церковному ярмарку. Я самотня стара жінка, і мені потрібне товариство. Ти – найгарніша людська істота, яку мені доводилося бачити, – каже вона. – Переїдеш до мене? Я їм покажу, можу я тратити гроші чи ні, – каже вона.

– І що б Ви тут, чоловіче, зробили? Звичайно, я вхопилася за нагоду. І, чесно кажучи, стара Меґґі почала мені подобатися. Не тільки через сорок мільйонів і те, що вона могла для мене зробити. Я теж у світі почувалася самотньою. Всім потрібний хтось, кому можна розказати про біль у лівому плечі і те, як швидко тріскаються лакові туфлі. А про таке з чоловіками в готелях не поговориш – вони тільки такого слушного випадку й чекають.

Тому я кинула роботу в готелі й поїхала з місіс Браун. Вона мною явно захопилася. Бувало, дивилася на мене по півгодини, як я сиджу, читаю чи гортаю журнал.

Одного разу я їй кажу: «Місіс Браун, я вам нагадую якогось померлого родича чи, може, друга дитинства? Я зауважила, що ви регулярно проводите наді мною ретельну оптичну інспекцію». «У тебе лице», – каже вона, «точно як в моєї дорогої подруги – найкращої подруги. Але ти мені й сама по собі подобаєшся, дитинко», – каже вона.

І що ви, чоловіче, думаєте вона зробила? Накрила мене хвилею подарунків завбільшки з хвилю на Коні-Айленді. Повела до кравчині, дала їй гроші й сказала мене вбрати з голови до ніг. Мадам замкнула двері й пустила на мене всіх працівників.

Знаєте, куди ми поїхали далі? Ні, спробуйте ще раз вгадати – правильно – готель «Бонтон». У нашому розпорядженні були шестикімнатні апартаменти; коштували сто доларів на день. Я бачила рахунок. Я починала любити стареньку.

А тоді, чоловіче, почали присилати плаття – ох, я й не намагатимуся вам пояснити, ви й так не зрозумієте. Словом, я почала називати її тіткою Меґґі. Ви звичайно, читали про Попелюшку. Що ж, її розповідь про принца, який надягнув на неї крихітну туфельку, блякне поряд із моєю.

А тоді тітка Меґґі каже, що влаштує у Бонтоні бенкет для мого виходу у світ, та такий, на який з’їдуться всі давні датські родини з П’ятої Авеню з приставкою «Ван» у прізвищах.

– Але, тітко Меґґі, я вже виходила в світ, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаєте, – кажу я, – це один із найрозкішніших готелів у місті. І знаєте – перепрошую – важко зібрати товариство знатних людей разом, якщо раніше такого не робив.