O. Henry - Шляхи долі

– Цим, дитинко, не переймайся, – каже тітка Меґґі. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зібрати разом міг би ще хіба король Едвард чи Вільям Треверс Жером. Будуть, звісно, чоловіки, і всі вони або винні мені гроші, або мають намір мені заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.

– Ну, шкода, що вас не було на тому бенкеті. Столи сервірували золотом і кришталем. Крім нас із тіткою Меґґ було ще сорок чоловіків і вісім дам. У ній годі було впізнати третю найбагатшу жінку світу. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кількістю бісеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ із градом.

А моя сукня! Кажу вам, чоловіче, слів не вистачить описати. Ручної роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларів. Я бачила квитанцію. Усі чоловіки там були або лисі, або сиві, і без кінця сипали дотепами про відсотки, Браян і врожай бавовни.

Зліва від мене стояло щось схоже на банкіра, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він єдиний… ну про це я й хотіла вам розказати.

Після вечері ми з місіс Браун піднялися в апартаменти. Треба було протискатися крізь натовпи репортерів у коридорах. Ось один із плодів грошей. Скажіть, ви чули про газетного художника на ім’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приємний у розмові? Ні, не пам’ятаю, з якої він газети. Ну нехай.

Коли ми піднялися нагору, місіс Браун телефонує і просить рахунок. Його принесли, на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меґґі зімліла. Я витягла її на диван і розстібнула бісерний витвір.

– Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?

– Тільки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морі. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разі.

Але ви знаєте, що зробила тітка Меґґі? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятій ранку. Ми перебралися в мебльовані кімнати на нижньому Вест-Сайді. Вона винайняла кімнату, де вода була на поверх нижче, а світло – на поверх вище. У кімнаті не було нічого, крім розкішних суконь на тисячу п’ятсот доларів і одна газова плита.

У тітки Меґґі стався приступ скупості. Всім, напевно, треба хоч раз у житті погуляти. Чоловік тратиться на віскі, а жінці паморочиться в голові від суконь. Але коли маєш сорок мільйонів – хотіла б я змалювати картину – говорячи про малювання, ви ніколи не зустрічали газетного художника Летропа, високого такого – ох, я вже питала, правда? Він був дуже милим зі мною на тій вечері. Такий приємний голос. Він, напевно, думав, що я успадкую всі статки тітки Меґґі.

Отже, містере, трьох днів на новому господарстві мені вистачило сповна. Тітка Меґґі стала ще більш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвілля, округ Скупердяйський. Вона встановила ліміт – сімдесят п’ять центів на день. Ми самі готували в тій кімнаті. І от вже я, зі сукнями на тисячу доларів, чарую над газовою плитою з одним пальником.

Як я вже казала. На третій день я втекла з клітки. Я більше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центів у мереживній сукні за сто п’ятдесят доларів. Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила мені місіс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сімдесят п’ять доларів, еге? Решту одягу я залишила у своєї сестри, у Брукліні.

– Місіс Браун, тітко Меґґі, – кажу я їй, – я збираюся трохи розім’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тільки можливо. Гроші для мене не головне, – кажу я, – але є речі, яких я не потерплю. Я могла б стерпіти монстра, про якого колись читала, що вбиває то льодом, то полум’ям. Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маєте сорок мільйонів доларів – що ж, менше їх не стане. А ви мені тільки починали подобатися, – кажу я.

Тут колишня тітка Меґґі розридалася. Запропонувала мені перебратися в дорогу кімнату з плитою на два пальники та водою з крана.

– Я стільки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарніше створіння з усіх, які я бачила, – каже вона, – і не хочу, щоб ти мене покинула.

– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пішла просто в «Акрополіс» і попросилася назад на роботу, і мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви відстаєте, бо я вам не друкувала. Ви ілюструєте свої твори? О, до речі, не знаєте газетного художника – о, замовкніть! Знаю, я вже питала. Цікаво, у якій він працює газеті. Смішно подумати, але я чомусь вирішила, що він думає не про гроші, які я мала отримати від старої Меґґі Браун. Якби ж я знала якихось редакторів газет…