O. Henry - Шляхи долі

Місцеві підприємці прийняли нас у клубі Стоноги, багатоповерховій каркасній споруді, збудованій на стовпах на воді. Приплив там досягає якихось двадцяти сантиметрів. Від малого до великого, усі приходили на поклін. І не до Гера Меса, а до Джадсона Тейта.

Одного дня ми з Ферґюсом Макмахеном сиділи на своїй веранді з видом на море, пили охолоджений ром і розмовляли.

– Джадсоне, – сказав Ферґюс, – в Оратамі є ангел.

– Якщо, – кажу я, – це не Гавриїл, то нащо про нього й згадувати?

– Це Сеньйорита Анабеда Самора, – каже Ферґюс. – Вона чудова… чудова… чудова… як сам чорт!

– Браво, – кажу я, і сміюся від душі. – Ти змалював свою кохану з істинною красномовністю закоханого. Це мені нагадує, – кажу я, – залицяння Фауста до Маргарити, якби він залицявся до неї за сценою.

– Джадсоне, – каже Ферґюс, – ти й сам знаєш, що схожий на носорога. Ти не можеш цікавитися жінками. А я ж серйозно захопився міс Анабелою. Ось.

– О, seguramente , – кажу я. – Я знаю, що в мене фасад, як бога ацтеків, який охороняє неіснуючий скарб в Юкатані. Але зате я маю щось інше. Наприклад, я тут головний, доки бачить око, і навіть трохи далі. Крім того, – кажу я, – коли я вже беруся обмінюватися з людьми голосовими повідомленнями, то не звучу, як дешевий запис беззмістовних звуків, які видає медуза.

– О, я знаю, – приязно каже Ферґюс, – що не дуже вмію вести пусті розмови. Та й повні теж. Я ж до того й веду. Хочу, щоб ти мені допоміг.

– Як я можу допомогти? – спитав я.

– Я підкупив, – каже Ферґюс, – дуенью сеньйорити Анабели, Франческу. Ти, Джадсоне, заробив собі в цій країні репутацію, – каже Ферґюс, – великої людини, героя.

– Дійсно, – кажу я, – і я її заслужив.

– А я, – каже Ферґюс, – найпривабливіший чоловік між полярним колом льодовиком Антарктики.

– Згоден, – кажу я, – з деякими фізіономічними й географічними винятками.

– Сеньйорита Анабела, – каже Ферґюс, – має побачити нас разом. А пані ця, як ти знаєш, зі старовинного іспанського роду, а тому недосяжна, як зірка в небі. Мені світить лише бачити, як вона проїжджає повз у сімейному екіпажі через площу чи мигцем побачити її ввечері через заґратоване вікно.

– А заради кого вона має побачити нас разом? – питаю я.

– Заради мене, звичайно, – каже Ферґюс. – Ти її не бачив. Я попросив Франческу показати їй на мене сказати, що це ти. Коли вона бачить мене на площі, то думає, що дивиться на дона Джадсона Тейта, найбільшого з героїв, державного мужа, романтичну постать. З твоєю репутацією і моєю зовнішністю, як вона зможе опиратися? Звичайно, вона чула твою захоплюючу історію. І бачила мене. Хіба може жінка хотіти більшого? – питає Ферґюс Макмахен.

– А меншим вона не обійдеться? – питаю я. – Як виокремити заслуги кожного, злиті в єдине, і які будуть наступні кроки кожного?

І ось яку схему мені виклав Ферґюс.

Дім алькальда, дона Луїса Самора, має патіо – такий внутрішній дворик з виходом на вулицю. На нього ж виходить вікно його доньки – дуже темне місце. І що, ви думаєте, він мене попросив? Знаючи мою свободу, шарм і підвішений язик, він запропонував, щоб я пробрався на патіо опівночі, коли не буде видно мого гоблінського обличчя, і повпадати за нею від його імені – від імені вродливого чоловіка, якого вона бачила на плої, думаючи, що то дон Джадсон Тейт.

Чому б мені не зробити цього для нього – мого друга, Ферґюса Макмахена? Його прохання було компліментом – визнанням його власних недоліків.

– Причепурена ти, золотокоса статує з порцеляновою шкірою, – кажу я, – я тобі допоможу. Організовуй усе й веди мене до її вікна; нехай мої слова зливаються з мерехтливим місячним сяйвом, щоб зробити її твоєю.

– Не показуй обличчя, Джаде, – каже Ферґюс. – Заради всього святого, не показуй обличчя. Я твій друг, але бізнес є бізнес. Якби я міг сам її заговорити, я б тебе не просив. Але якщо вона бачитиме мене, а чутиме тебе, то точно не зможе відмовити.

– Тобі? – питаю я.

– Мені, – каже Ферґюс.

Отже, Ферґюс і дуенья, Франческа, зайнялися деталями. А тоді, одної ночі, вони принесли мені довгий чорний плащ з високим коміром і впустили поночі в будинок. Я стояв під вікном на патіо і з-за ґрат почув голос, м’який і солодкий, як шепіт ангела. Мені було видно тільки білу постать за формами сукні; я, як було обіцяно, високо підняв комір, бо липень там – сезон дощів, і ночі холодні. І, придушуючи сміх, викликаний згадкою про недорікуватого Ферґюса, я почав говорити.

Що ж, пане, годину я говорив до сеньйорити Анабели. Я кажу «говорив до», бо це не було «говорив з». Час від часу вона вставляла: «О, Сеньйоре!», або «О, ви з мене не смієтеся?», або «Я знаю, ви так не думаєте» та інші речі, як це властиво жінкам, коли до них як слід залицяються. Ми обоє знали англійську та французьку; тож двома мовами я намагався завоювати її серце для мого друга Ферґюса. Якби не ґрати, я б справився на одній. За годину вона мене відпустила й передала велику червону троянду. Вдома я віддав її Ферґюсу.