– Три тижні кожної третьої чи четвертої ночі я перевтілювався у свого друга на патіо під вікном сеньйорити Анабели. Нарешті вона визнала, що її серце належить мені, і заговорила про те, що бачила мене не раз на площі. Звичайно, насправді вона бачила Ферґюса. Але саме мої слова її завоювали. Уявіть, якби Ферґюс пішов туди й спробував вразити її своєю красою у тій темряві, а при цьому не міг сказати ні слова!
Останньої ночі вона обіцяла стати моєю – тобто Ферґюсовою. І простягнула руку через ґрати, щоб я поцілував. Я обдарував її поцілунком і поніс звістку до Ферґюса.
– Міг поцілунок залишити для мене, – каже він.
– Тепер це буде твоєю роботою, – кажу я. – Продовжуй в тому ж дусі, тільки не пробуй говорити. Може, коли вона закохається, то не зауважить відмінності між справжньою розмовою і твоїм незрозумілим белькотінням.
Я ж ніколи не бачив сеньйори Анабели. Наступного дня Ферґюс попросив мене пройтися з ним площею і оглянути товариство Оратами, яке там збиралося, і яке не становило для мене жодного інтересу. Але я пішов; а діти та собаки втікали в бананові зарості, тільки бачили моє обличчя.
– Ось вона, – сказав Ферґюс, підкручуючи вуса, – он-та, в білому, у відкритому екіпажі з чорним конем.
Я подивився і відчув, що земля втікає мені з-під ніг. Бо сеньйорита Анбела Самора виявилася найпрекраснішою жінкою на світі, і з того моменту – єдиною для Джадсона Тейта. Я з першого погляду зрозумів, що я маю належати їй, а вона мені, навіки. А тоді подумав про своє обличчя і мало не зомлів; тоді подумав ще про інші свої таланти, і зразу випростався. А я ще три тижні здобував її для іншого чоловіка!
Коли екіпаж сеньйорити Анабели поволі проїхав повз, вона ніжно подивилася на Ферґюса з кутиків своїх чорних, як ніч, очей, поглядом, який миттю відправив Джадсона Тейта на сьоме небо. Але вона навіть не глянула на мене. А мій вродливий друг тільки й робив, що куйовдив свої локони, самовдоволено посміхався і ходив півнем поряд, як справжній серцеїд.
– Що про неї скажеш, Джадсоне? – гордо питає Ферґюс.
– А от що, – кажу я. – Вона стане місіс Джадсон Тейт. Я не обманюватиму друга. Тому роблю попередження.
Я думав, Ферґюс вмре від сміху.
– Ну і ну, – сказав він. – Теж втріскався, старий? Чудово! Але ти спізнився. Франческа сказала мені, що Анабела ні про що не говорить, крім мене, вдень і вночі. Звичайно, я перед тобою в боргу за всі ті баляндраси. Але, знаєш, щось мені здається, що я б і сам так зміг.
– Містер Джадсон Тейт, – кажу я. – Не забувай ім’я. Ти позичив мій язик до свого лиця, хлопчику. Я не можу позичити твоє лице; але мій язик тепер належить тільки мені. Пам’ятай, скоро ти побачиш візитки з іменем «Місіс Джадсон Тейт». Та й по всьому.
– Добре, – каже Ферґюс і знову сміється. – Я говорив з її батьком, алькальдом, і він мене благословив. Завтра він дає бал на своєму новому складі. Якби ви вміли танцювати, то могли б прийти подивитися на майбутню місіс Макмахен.
Але наступного вечора, коли гримів гучною музикою бал алькальда Самори, до зали зайшов Джадсон Тейт у новому білому лляному костюмі, ніби він був найвидатнішим чоловіком у країні – ким він і був.
Деякі музиканти збилися з нот, коли побачили моє обличчя, і декілька особливо делікатних сеньйорит запищали. Але до мене підлетів алькальд і мало не стер чолом пил із моїх черевиків. Ніяка врода не виграла б для мене такий сенсаційний прийом.
– Я багато чув, сеньйоре Самора, – кажу я, – про чари вашої доньки. Я був би вельми радий, якби мене їй представили.
Під стіною стояли з шість десятків вербових крісел-гойдалок із рожевими покривалами на них. На одному сиділа сеньйорита Анабела в білій сукні та червоних туфельках, з перлами й світлячками у волоссі. Ферґюс в іншому кінці зали намагався відв’язатися від двох чорних і однієї шоколадної дівчини.
Алькальд повів мене до Анабели й представив. Коли вона вперше побачила моє обличчя, то здригнулася, впустила віяло на підлогу й мало не перевернула крісло від потрясіння. Але я до такого звик.
Я сів біля неї і почав говорити. Коли вона мене почула, то вскочила, а очі в неї стали завбільшки як авокадо. Вона ніяк не могла встановити відповідність між моїм голосом і обличчям. Але я продовжував говорити в до мажорі, це жіноча тональність; і от вона вже сиділа спокійно, а в очах у неї з’явився замріяний погляд. Вона до мене звикала. Вона знала про Джадсона Тейта, якою великою людиною він був, і які великі речі робив; і це грало на мою користь. Але, звичайно, її трохи шокувало, що я не той вродливий чоловік, на якого їй вказували як на Джадсона. Тоді я перейшов на іспанську мову, яка краще за англійську годиться в деяких ситуаціях, і заграв на ній, наче на арфі з тисячею струн. Я переходив від соль до фа-діез. Мій голос співав про поезію, мистецтво, любов, квіти та місячне сяйво. Я повторив деякі вірші, які шепотів їй у темряві під вікном; із раптової ніжної іскри в її очах я зрозумів, що вона впізнала в моєму голосі ноти свого загадкового опівнічного залицяльника.
Читать дальше