O. Henry - Шляхи долі

– Звичайно, я її прийму, – сказала Еліс. – Хіба дівчата з Півдня не мають бездоганного виховання? Звісно, вона залишиться тут. А ти подбаєш про містера Клейтона.

– Подбаю? – задовено сказав Пілкінс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його парків, я продовжу для нього гостинність Медісон-сквер цієї ночі. Нема сенсу з ним сперечатися. Він сидітиме на тій лавці до ранку. Хіба він не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за леді, Еліс. Кажу тобі, на фоні тих заблукалих у лісі дітей мої… тобто, ем, на їхньому фоні Вол-стріт і Банк Англії виглядають залами ігрових автоматів.

Міс фон дер Райслінґ повела міс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорі. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пілкінсу подовгувату картонну коробочку.

– Твій подарунок, – сказала вона, – який я тобі повертаю.

– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пілкінс, зітхнувши, – плюшеве кошеня.

Він покинув Клейтона на парковій лаві й щиросердно потиснув йому руку.

– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса є на візитці, так? Дякую. Що ж, добраніч. Я перед вами в боргу. Ні, дякую, я не курю. Добраніч.

У себе в кімнаті Пілкінс відкрив коробку й вийняв з неї смішного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-ґудзика. Пілкінс із сумом на нього поглянув.

– Врешті-решт, – сказав він, – я не вірю, що одними грішми…

А тоді він скрикнув і пірнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зім’яту, але пахучу, червону, багатообіцяючу троянду.

Халіфок є небагато. Жінки – Шагразади з народження, за схильністю, інстинктом і будовою голосових зв’язок. Тисяча і одна історія щоденно оповідується сотнями тисяч доньок візирів їхнім султанам. Але їм слід бути насторожі.

Тим не менш, я чув історію про жінку-халіфа. Це не зовсім історія штибу «Тисячі й однієї ночі», бо в ній йдеться про Попелюшку, яка розмахувала кухонним рушником в інший час і в іншій країні. Тому, якщо ми не проти дещо сплутати дати (що додає трохи східного відтінку), ми про-довжимо.

Є в Нью-Йорку старий-старий готель. Ви могли бачити гравюри з ним у журналах. Його збудували – дайте подумати – у ті часи, коли за Чотирнадцятою вулицею ще не було нічого, крім старої індіанської стежки на Бостон і офісу Гаммерштайна. Невдовзі старий готель знесуть. І коли міцні стіни розколють, а цегла з гуркотом полетить униз, натовпи мешканців зберуться зусібіч і плакатимуть над знищенням їхньої дорогої пам’ятки. Громадянська гордість – стильне почуття в Новому Багдаді; а найбільше й найгучніше від такого іконоборства плакатиме чоловік (сам із Індіани), чиї дорогоцінні спогади про старий готель обмежуються тим, як його виставили звідти, коли він прийшов на безплатний обід у 1873.

У цьому готелі завжди зупинялася місіс Меґґі Браун. Місіс Меґґі Браун була кістлявою жінкою шістдесяти років, у вицвілому чорному вбранні, яка завжди носила сумочку, зроблену, очевидно, зі шкіри тієї пратварини, яку ще сам Адам назвав алігатором. Вони завжди займала невеличку вітальню зі спальнею на горішньому поверсі за два долари в день. І завжди, поки вона була там, кожного дня до неї поспішали чоловіки зі загостреними обличчями, стривоженими, які не мали жодної вільної секунди. Бо, як розповідали, Меґґі Браун була третьою найбагатшою жінкою світу; а ці наполегливі чоловіки були найбагатшими міськими маклерами та бізнесменами, які в літньої пані з доісторичною сумочкою шукали дріб’язкових позик десь на п’ять мільйонів.

Стенографісткою і друкаркою готелю «Акрополіс» (ой! Я видав його назву!) була міс Іда Бейтс. Вона була пережитком Давньої Греції. В її зовнішності не було жодної вади. Якийсь старожил так про неї висловився: «Любити її було гуманітарною освітою». Що ж, навіть дивитися на чорне волосся й елегантні білі блузки міс Бейтс прирівнювалося до повного заочного курсу в країні. Інколи вона друкувала для мене тексти й відмовлялася брати гроші наперед, тому з часом почала ставитися до мене як до когось на кшталт друга й протеже. Вона була незмінно добродушною; навіть комівояжери ніколи не наважувалися переступити межу доброї поведінки в її присутності. Усі сили Акрополя, від власника, який мешкав у Відні, до головного швейцара, який вже шістнадцять років був прикутий до ліжка, будь-якої миті стали б на її захист.

Одного дня я проходив повз друкарське святилище міс Бейтс і побачив на її місці об’єкт із чорним волоссям – поза сумнівом, це була людина – який тарабанив вказівними пальцями по клавішах. Думаючи про мінливість буття, я пішов далі. Наступного дня я поїхав у двотижневу відпустку. Повернувшись, я проходив через фойє «Акрополісу» і побачив, як в добрі старі часи, міс Бейтс, ще більше грецьку, добру й більш бездоганну, ніж раніше, яка тієї миті закривала друкарську машинку. Настав час закриття; але вона запросила мене посидіти кілька хвилин на кріслі для диктування. Міс Бейтс пояснила свою відсутність і повернення в Акрополіс таким чи подібним чином: