Френсіс Фіцджеральд - Романи

Десь о першій вони перемістились у «Максим», друга година застала їх у «Девіньє». Слоун пив без упину і перебував у стані якогось неприродного піднесення, але Еморі був докучливо тверезий. Досі вони не натрапили на жодного завсідника нью-йоркських клубів, які зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закінчили танцювати і протискувались до свого столика, аж раптом Еморі помітив, що хтось за сусіднім столиком пильно дивиться на нього. Він озирнувся – чоловік середніх літ, одягнений в коричневий мішкуватий костюм, сидів сам-один за окремим столиком і споглядав усю їхню компанію. Побачивши Еморі, він ледь помітно усміхнувся. Еморі повернувся до Фреда, який саме всідався за столик.

Еморі швидко все зважив: він сьогодні не пив і так триматиметься й далі, то можна ненадовго й продовжити вечірку. Крім того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здається, не міг думати самостійно. Він узяв Аксію за руку, і вони гуртом втиснулись у таксі. Вони поїхали десь у напрямку Сотих вулиць і зупинились біля білого багатоквартирного будинку. Він ніколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох боків тяглися однакові кам’яні будинки, поцятковані чорними прямокутниками вікон; вони тягнулись, доки бачило око, і, залиті яскравим місячним сяйвом, здавались матово-білими. Він уявив собі, що, мабуть, у кожному з цих будинків є ліфт, темношкірий портьє із полицею для ключів. Кожен будинок мав вісім поверхів, і на кожному поверсі були три-чотирикімнатні квартири. Йому було приємно зайти у веселу вітальню Феби і втонути у м’якому дивані, поки дівчата щось мудрували із закусками.

– Феба – класна мала, – упівголоса шепнув Слоун.

– Я всього десь на півгодини, – чітко сказав Еморі. (Він на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спішити.

– Мені тут не подобається, – похмуро заперечив Еморі, – їсти я теж не хочу.

Вийшла Феба з канапками, пляшкою бренді, сифоном і чотирма склянками.

– Еморі, наливай! – скомандувала вона. – Вип’ємо за Фреда Слоуна – він хлопець хоч куди.

– Атож, – підтримала Аксія, заходячи в кімнату, – і за Еморі. Мені подобається Еморі.

Вона сіла біля нього і схилила свої жовті кучері на його плече.

– Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.

Вони поставили повні склянки на тацю.

– Готово! Будьмо!

Еморі завмер зі склянкою в руці.

Була хвилина, коли спокуса війнула на нього теплим вітерцем, уява його розгорілась, і він взяв склянку із Фебиних рук. І водномить, коли він це зробив і він глянув перед себе, та раптом побачив на відстані десяти ярдів… того чоловіка з кафе! Він підхопився від подиву, і шклянка випала з його тремтячої руки. А чоловік напівсидячи, напівлежачи умостився з-поміж стосу подушок на дивані. Обличчя його було ніби вкрите воском (так само, як і в кафе). То був не жовтий колір покійника, і не хвороблива блідість – радше мужня матовість обличчя зрілого чоловіка, який пропрацював десь у шахті, або в нічні зміни у вологому кліматі. Еморі уважно розглядав його (пізніше він міг би намалювати його у найдрібніших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильні сірі очі повільно, із ледь помітним виразом доскіпливості, роздивлялись кожного по черзі з їхньої компанії. Еморі звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими і сильними… То були нервові руки, що недбало розкинулись на подушках і постійно нервово стискались. Погляд Еморі впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, і він збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприродні… цю неприродність він не усвідомив, а радше відчув, як слабкість у порядної жінки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свідомості. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлів – із загостреними і трохи закрученими догори носами (схожі на ті, що носили в чотирнадцятому столітті). Вони були темно-коричневі, і його ноги, здавалось, якось перетікають у цю форму… Вони були нелюдські, жахні…

Здається, Еморі щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксії раптом долинув із глибини дивно стурбований.

– Що з тобою, Еморі? Бідолашному Еморі зле! Його розумна голівонька запаморочилась?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.