Френсіс Фіцджеральд - Романи

Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:

– Гей, Томе, є пошта?

Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.

– Так, твої результати прийшли.

Його серце шалено закалатало.

– Який колір – блакитний чи рожевий?

– Я не відкривав. Краще піднімись сам.

Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.

– Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.

– Схоже, тут вагомий папірець.

– Відкривай, Еморі.

– Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.

– Уздріть примітивні емоції на своєму обличчі.

Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.

– Ну?

– Блакитний чи рожевий?

– Кажи, не тягни!

– Ми чекаємо, Еморі.

– Та засмійся вже чи вилайся!

Настала пауза… маленький рій секунд пронісся вмить… Він глянув знову, і ще один рій секунд зринув у небуття…

– Блакитний, як небо, панове…

Все, що Еморі робив того року – від раннього вересня і до пізньої весни, – було таким недоцільним і неконструктивним, що не варто навіть про це писати.

Звичайно, він одразу пошкодував за тим, що втратив. Його філософія успіху завалилась, і він не міг зрозуміти причини.

– То твої власні лінощі, – сказав якось пізніше Алек.

– Ні, то щось глибше. У мене з’явилось таке відчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.

– Вони би з радістю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалює екзамен, робить нашу команду слабшою, розумієш?

– Ненавиджу цю точку зору.

– Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то зміг би все повернути, лиш би захотів.

– Ні, з мене досить. Не хочу більше нічого, що стосується впливу в коледжі.

– Але, Еморі, чесно: мене навіть не так засмучує те, що ти не будеш головним редактором, чи те, що ти не потрапиш у Раду, як те, що ти завалив цей екзамен.

– А мене – ні, – повільно вимовив Еморі. – Я злий на конкретну річ. Моє неробство абсолютно відповідало моїй системі, просто удача підвела.

– Твоя система підвела, ти хотів сказати?

– Можливо.

– І що ж ти будеш робити? Швидко вигадаєш нову, кращу, чи залишишся нікчемою на наступні два роки – ти, хто подавав надії?

– Ще не знаю…

– Ну, Еморі, хвіст трубою!

– Подумаю.

Точка зору Еморі хоча й була ризикованою, але не такою вже й далекою від істини.

Якби його реакцію на оточення можна було б зобразити у таблиці, то вона виглядала б приблизно так (починаючи із його дитячих років):

1. Ранній Еморі.

2. Еморі плюс Беатріс.

3. Еморі плюс Беатріс, плюс Міннеаполіс.

Потім Сент-Реджис, який розбив його на друзки і зібрав заново.

4. Еморі плюс Сент-Реджис.

5. Еморі плюс Сент-Реджис плюс Принстон.

Таким була його найефективніша стратегія: до успіху через конформізм. Ранній Еморі – ледачий мрійливий бунтівник – майже ніколи не виринав на поверхню. Він пристосовувався, він досягав успіху, але його уява не була ані задоволена, ані захоплена тими успіхами, він байдуже відкинув це все і став знову:

6. Початковий Еморі.

Його батько помер тихо і непомітно на День подяки. Дисонанс між смертю і мальовничістю Лейк-Дженева, а ще благородною стриманою поведінкою його матері втішили його, і він споглядав похорон зачудовано і спокійно. Він вирішив, що волів би поховання, аніж кремацію, і усміхнувся, згадавши, коли малим хотів померти від повільного згасання десь у верхів’ях дерев. Наступного дня після похорону він розважав сам себе у великій бібліотеці, завалюючись на канапу у вишуканих позах, намагаючись уявити, як би він краще виглядав, коли прийде його смертна година, – отак, із сумирно схрещеними на грудях руками (монсеньйор Дарсі якось окреслив цю позу як найбільш благопристойну)? Чи щось байронівське, аж язичницьке (наприклад, закинувши руки за голову)?

Але що зацікавило його більше, ніж безповоротний відхід його батька від справ мирських, то тристороння розмова між Беатріс, містером Бартоном із «Бартон і Кроґман» (їхніми юристами) і ним самим, яка відбулась кілька днів потому. Він уперше був ознайомлений із сімейними фінансовими справами і довідався, яким чималим статком володів колись його батько. Він узяв гросбух, помічений «1906», і уважно його переглянув. Загальні витрати того року сягали замалим сто десять тисяч доларів. Сорок тисяч були взяті із особистих статків Беатріс, але детального їх обліку не провадилося: просто все було помічено, як «Векселі, чеки і кредитні розписки, пред’явлені Беатрісі Блейн». Інші витрати були розписані дуже скрупульозно: податки та ремонтні роботи в маєтку Лейк-Дженева складали майже дев’ять тисяч доларів; витрати на загальне утримання (включно з електромобілем Беатріс і новим французьким автомобілем) сягали понад тридцять п’ять тисяч доларів. Усе решта було детально перелічене, але інколи у правій колонці книги не було жодних відомостей, звідки надійшов дохід.