Френсіс Фіцджеральд - Романи

– Наскільки я тебе знаю, ти ще не так втомився від життя.

– Ви справді добре мене знаєте, – неохоче погодився Еморі. – Мені це просто здавалося найпростішим варіантом… Коли я подумаю про ще один марудний рік…

– Так, я розумію; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; мені здається, ти розвиваєшся абсолютно природним чином.

– Та де там! – заперечив Еморі. – За півроку я втратив половину своєї особистості…

– Ані трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от і все.

– Господи! Я почуваюсь так, ніби опинився у п’ятому класі Сент-Реджиса…

– Ні, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона піде на користь. Що б не сталося нині – не йди тим шляхом, яким ішов минулого року.

– Я занепав духом… Що може бути гірше?

– Само по собі, може, й так, але розглянемо уважніше. Для тебе це – можливість подумати, щоб викинути старий багаж і старі уявлення про супермена і все таке інше. Не будь-які ідеї доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, і виділяти принаймні годину в день на роздуми, то здатні творити справжні дива. Але якщо пристосовуємо якусь схему сліпо – то ми самі із себе робимо віслюків. Еморі (тільки між нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замість найбільш актуальної. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зі своєю математикою цієї осені.

– Але що саме нам потрібно? Ця «актуальна справа» мені завжди здається найменш важливою.

– Бо ми не персоналії. Ми – особистості.

– Це ви гарно сказали… А що воно означає?

– Персоналія – це те, ким ти себе відчуваєш, те, чим є (з твоїх слів) Керрі і Слоун. Персоналія – це просто фізична істота, вона завжди дрібніша, ніж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повністю, скажімо, після тривалої хвороби. Знаєш, поки персоналія активна, вона ігнорує найактуальніше. Натомість особистість постійно щось накопичує. Вона нероздільна зі своєю мотивацією. Вона – як жердина, на якій можуть висіть тисячі речей. Інколи це щось помітне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разі особистість використовує цей багаж розважливо та свідомо.

– На жаль, мої найцінніші надбання розлетілись на друзки, коли були мені найбільше потрібні… – Еморі охоче підхопив тон розмови.

– Так, у тому-то й річ. Коли ти відчуваєш, що увесь твій накопичений багаж на додачу до талантів випирає із тебе так, що тебе вже ніщо не здатне хвилювати – тоді ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощів.

– Але, з іншого боку, без моїх надбань я безпорадний!

– Безумовно. Ось яка ідея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який ані Керрі, ані Слоун ніколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби і натомість відкинув решту. Нині тобі потрібно зібрати нову колекцію. І чим прискіпливіший ти будеш у своєму виборі, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що є найбільш цінним!

– Монсеньйоре, з вами все стає так зрозуміло…

Такими були їхні бесіди, найчастіше – про них самих, про філософію і релігію, або що таке життя – гра чи таємниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморі ще до того, як вони проявлялись у голові юнака – так схоже вони мислили за формою і змістом.

– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморі одного вечора. – Списки речей різного характеру?

– Бо ти медієвіст, – відповів монсеньйор. – Ми обоє такі, то все прагнення класифікації і знаходження єдиного типу.

– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…

– Це і є ядро схоластичної філософії.

– А я до приїзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумію.

– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то є поки що найбільша поза з усіх. Позуй…

– Справді?

– Але визначай пріоритети.

Після повернення до коледжу Еморі отримав ще декілька листів від монсеньйора, які дали ще більшу поживу для його честолюбства.

«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцімто ти у повній безпеці. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив із вірою в твої можливості (не через безглузду переконаність, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякі риси твого характеру можуть видатись тобі прийнятними, але не завжди варто виказувати їх перед іншими. Ти – нечуйний і майже не спроможний на глибокі почуття. Ти проникливий, але не кмітливий, марнославний замість істинної гордості.