Френсіс Фіцджеральд - Романи

Не дозволяй собі відчувати себе нікчемним; дуже часто в житті твої вчинки будуть поганими (а тобі здаватиметься, що вони найкращі). І не страждай через втрату своєї «особистості», як тобі це уявляється. У п’ятнадцять ти весь світився, як свіжий ранок, у двадцять ти меланхолійно сяятимеш, як місяць. Але коли доживеш до моїх років, ти знов, можливо, випромінюватимеш, як і я, ясну позолоту вранішнього сонця.

Якщо ти будеш писати мені листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твій останній лист був схожий на трактат з архітектури. І він був такий жахливий, такий мудрагельський, що мені здалось, буцімто ти живеш в емоційному й інтелектуальному вакуумі. Остерігайся безповоротно класифікувати людей на якісь типажі. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди від одного класу до іншого, і якщо ти будеш і далі зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш їх у коробки. А коли у тебе почнуться справжні конфлікти з життям, вони вистрибнуть звідтам, як ляльки на пружині, і покажуть на тебе пальцем. Найціннішим орієнтиром для тебе була б зараз така особистість, як Леонардо да Вінчі.

Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свій розум у ясності. І навіть якщо якісь дурні чи мудрагелі насміляться критикувати тебе – не дорікай собі занадто.

Ти кажеш, що умовності – то єдиний фактор, який не дає тобі встояти в «жіночому питанні». Але є щось більше, Еморі, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте відчуття, яке допомагає відрізнити зло від страху прогнівити Бога в глибині твого серця.

Яке б ти не вибрав ремесло – релігію, архітектуру чи літературу, – я впевнений, тобі було б набагато спокійніше, якби ти міг знайти опору у Церкві. Але я не хочу ризикувати своїм авторитетом в твоїх очах і переконувати тебе, хоча в глибині душі я впевнений, що спокуслива прірва романтизму невдовзі розверзнеться під тобою. Не забувай писати мені.

Надсилаю тобі мої найсердечніші вітання,

Навіть навчання зблякло для Еморі в цей період. Він заглиблювався у химерні закутки літератури – Гюїсманс, Волтер Патер, Теофіль Ґотьє, – у найпікантніші сторінки Рабле, Боккаччо, Петронія і Светонія.

Одного тижня він заради цікавості влаштував інспекцію приватних зібрань своїх друзів і довідався, що бібліотека Слоуна найбільш типовий приклад: збірники Кіплінга, О’Генрі, Джона Фокса-молодшого і Річарда Гардінга Девіса, а ще – «Що мусить знати кожна жінка середнього віку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Віткомба Райлі. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених підручників і, на превеликий подив, його власне нещодавнє відкриття – вибрані вірші Руперта Брука.

Разом з Томом Д’Інвільє вони шукали серед зірок Принстона тих, котрі могли б стати засновниками «видатної американської поетичної традиції».

Новий набір першокурсників був набагато цікавішим, аніж усі «філістимляни» Принстона дворічної давнини. Все стало набагато цікавішим, хоча й позбавленим чару спонтанності першого року навчання. У колишньому Принстоні вони б ніколи не відкрили для себе Танадюка Вайлі. Танадюк був другокурсником із здоровезними вухами і висловлювався приблизно так: «Земля із виром поринає вниз крізь лиховісні світила приречених поколінь!» Вони, щоправда, заледве розуміли, про що йдеться, але ніколи не ставили під сумнів, що він є вмістилищем божественної душі. Принаймні так Том та Еморі сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свідомість, як у Шеллі, і друкували його ультравільні поетичні рими в «Літературному журналі Нассау». Але геній Танадюк абсорбував усі кольори свого часу і вдарився в богемне життя, що дуже їх розчарувало. Він розводився про Гринвіч-Віллідж замість «полудневого місячного виру» і зустрічався із розкутими музами (зовсім не академічними, виплеканими на Сорок другій вулиці Бродвею) замість «дітей мрії» Шеллі, взамін отримував від них належне шанування. Тож вони віддали Танадюка футуристам, вирішивши, що там він із своїми яскравими краватками почуватиметься краще.

Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки і перечитати повне зібрання творів Олександра Поупа разів чотири. Але Еморі вважав, що Поуп Танадюкові – як п’яте колесо до воза. І вони зі сміхом пішли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генія чи посередності?