Еморі зневажливо уникав тих викладачів, які запрошували своїх шанувальників на вечори таких-сяких епіграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховість і педантизм, з якими тут підходили до кожної дисципліни. Його скепсис вилився у їдку сатиру, яку він назвав «У лекційній залі». Він запропонував Томові надрукувати її у «Літературному журналі Нассау».
Здоров, Фігляр…
Завмерли всі,
Як безпорадні дітлахи,
По три рази на тиждень ми
Просиджуємо тут штани…
Веди нас, гурт своїх ослів,
Під голос твій в країну снів…
Ми чули, ти – науки брат,
Що написав якийсь трактат,
А потім ще й навчальний план,
Древніший, ніж сам океан;
Копав доісторичний пил,
Що тобі ніздрі заліпив,
І випчихнув весь свій талант
У здоровенний фоліант…
Праворуч мій сусід сидить,
Жагою знань увесь горить;
Із тих, що руку піднімає
І кожен раз тебе питає,
Всю ніч очей він не стуляв,
Славетний фоліант читав,
Звичайно… автор вдасть сум’яття,
А він – що знає всі заняття,
Самовдоволений вдавальник,
І ментор сам, і шанувальник…
А кілька днів тому назад
Отримав я свій реферат
(Як поле макове, ряснів
Він стрічками коментарів).
Писав же ти: моє навчання —
То над наукою знущання…
Не знав я, пане, що для вас
І Шоу – просто козопас!
Хоч певен я, що твій фанат,
Тобі підсуне добрий шмат.
Таких, як ти, я зустрічав
В часи шекспірівських вистав,
Де все давно пішло із тліном
І запахами нафталіну…
А заговорить радикал —
В тобі він збурить гнів і шал.
На людях праведний ти є,
І праведне життя твоє.
І щоб усім це показати,
Ти й в церкву можеш завітати,
Ти толерантний, ти педант,
(Тобі всі друзі – Бус і Кант…)
І так живеш ти рівномірно,
Усім киваючи покірно…
Кінець тортур… хутчіш, народ,
Біжімо до нових пригод!
Твої слова поглине сміх,
Веселий тупіт сотні ніг…
Забути б швидше, Боже милий,
Нудьгу ту, що тебе зродила.
У квітні Керрі Голідей покинув навчання і поїхав до Франції, щоб вступити до ескадрильї Лафаєт. Заздрість і захват Еморі з цього приводу втонули в його власному переживанні, яке він так і не зміг ніколи оцінити, але яке, однак, переслідувало його три наступні роки.
Вони вийшли з «Хілі» о дванадцятій і поїхали на таксі в «Бістолеріс». У компанії були Фред Слоун та Еморі, Аксія Марлоу й Феба Колем із шоу-програми «Літній сад». Вечір був веселий, енергії в них було – хоч відбавляй, і вони увірвались в кафе, як галаслива діонісійська ватага.
– Столик на чотирьох біля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчіш, старенький, ми гуляти раденькі.
– Скажи їм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик.
І вони змішались із натовпом. Аксія й Еморі, годину як знайомі, протиснулись за офіціантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сіли і озирнулись довкола.
– А онде Фіндл Марґотсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фіндле! Агов!
– Гей, Аксіє! – так само вигуком привітався він. – Сідай до нас за столик!
– Не йди… – прошепотів Еморі.
– Не можу, Фіндле, я не сама! Подзвони мені завтра десь о першій!
Фіндл, непоказний молодик із зовнішністю канцелярського клерка, відповів шось незрозуміле і повернувся до яскравої блондинки, яку намагався витягнути на майданчик.
– Справжній надовбень… – прокоментував зневажливо Еморі.
– Та ні, він нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Мені – «Дайкірі».
Він замовив чотири. Натовп кружляв, змінювався і перемішувався. Здебільшого то були студенти, кілька другосортних молодиків із Бродвею і жінки двох типів (кращі з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько і така ж типова вечірка. Десь три чверті збіговиська прийшли покрасуватися і були досить стерпні. Закінчували вони приблизно о п’ятій, прощалися біля дверей кафе і спішили на поїзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутніх закінчувала хтозна-коли і хтозна-де. Власне, їхня компанія була досить безневинною. Фред Слоун і Феба Колем були давніми приятелями; Аксія й Еморі – ще ні. Але дивні речі стаються навіть у пізній час, і несподіване, яке найменше очікуєш побачити в такому прозаїчному і передбачуваному місці, як кафе, вже зачаїлось, щоб зіпсувати для Еморі всю передсвітанкову романтику Бродвею. Те, як це несподіване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовірно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоїсь туманної трагедії, розіграна без його відома (а не його власні рефлексії), але він чітко розумів, що це мало щось означати.
Читать дальше