Joseph Conrad - Кінець неволі

Обвівши поглядом рейд, він пішов далі, бо ніхто тепер не чекав його повороту, а час треба було якось згаяти. Високодереві алеї перетинали еспланаду, перехрещуючись різнокутно одна з одною, схожі внизу на ряди колон, укритих буйним листям. Вгорі – немов завмерло переплетене гілля. Жодний листок не рухався. Чавунні ліхтарні стовпи посеред дороги, позолочені, мов скіпетри, бігли, дедалі зменшуючись, довгою лавою в далечінь, а білі порцелянові кулі на їх верхів’ях скидались на якусь варварську оздобу з розташованих низкою страусових яєць. Полум’яне небо запалювало кармазинову іскорку на лискучій поверхні кожної порцелянової шкаралупи.

Опустивши підборіддя, заклавши руки за спину і виводячи позаду на піску алеї кінцем своєї палиці легку хвилясту лінію, капітан Уоллей міркував про те, що коли корабель без людини – все одно, що тіло без душі, то й моряк без судна не більше важить у цьому світі, ніж ота деревина, що гойдається безцільно на хвилях. Вона може собі бути міцна і тверда, і її важко зруйнувати, – та що з того! І нагальна свідомість безпорадного безсилля обтяжила йому ноги, мов безмірна втома.

Валка за валкою відкриті екіпажі котились недавно прокладеною надбережною дорогою. Крізь широкі галяви видно було верткі кружала колісних шпиць. Похитувались барвисті парасольки, вихиляючись за лінію екіпажа, неначе доповна розквітлі квітки – за вінця вази. Колеса крутились, і коні бігли на тлі спокійної темно-синьої гладіні моря, перетятої пурпуровою смугою, тим часом як завої слуг-індійців підносилися над рівнем обрію і швидко пливли на блідішому фоні небесної блакиті. На чистому місці, недалеко містка, екіпажі спритно завертали широкою дугою, віддаляючись від заходу сонця; потім, раптово стримавши хід, виїздили на головну алею і довгою валкою повільно посувалися наперед, залишаючи позаду безмежний червоний спокій неба. Стовбури могутніх дерев з одного боку геть були залляті червоним полум’ям; унизу, під високим верховіттям, полум’яніло повітря, і навіть земля під копитами в коней була червона. Урочисто крутились колеса, один по одному схилялися парасолі, згортаючи свої фарби, як розкішні квіти згортають проти вечора свої пелюстки. Протягом півмилі жодний людський голос не вимовив ні одного виразного слова. Чути було лише неясне гудіння всуміш з легким брязкотом, і нерухомі голови та плечі чоловіків і жінок, що сиділи парами в екіпажах, підносилися над спущеними будами, немов дерев’яні. Але один екіпаж, що прибув пізніше, не приєднався до валки.

Він проїхав безгучно, та на в’їзді в алею один з темно-гнідих коней зафоркав сполохавшись, вилучив шию і метнувся вбік, до дишла. Клаптик піни впав з удила на атласисте рамено коневі, а смуглявий фурман раптом подався вперед і підібрав віжки. Це було довге темно-зелене ландо на ресорах, вигнутих на зразок літери С, легкоходе, добірне та імпозантне. Воно здавалось місткішим за звичайні екіпажі, і коні були начебто трохи більші, оздоба – дещо краща, передок – трошки вищий. Сукні трьох жінок – дві були молоді і гарненькі, а третя – вродлива, огрядна і літня – майже виповняли ввесь екіпаж. Четвертим в екіпажі був чоловік з аристократичним хоробливо-блідим обличчям, важкими повіками, густими, темними з сивизною, еспаньйолкою та вусами, що надавали йому поважного вигляду. Його вельмож- ність…

Тільки одно це ландо проїхало прудко головною алеєю, і супроти нього інші екіпажі видалися непомірно гіршими, потертими, а їхній повільний хід нагадував плазування слимака. Ландо одним духом перегнало всю валку; обличчя чотирьох осіб, що сиділи в ньому, – холодні, байдужі, з застиглим поглядом, – загубились з очей, і коли остаточно зникло з поля зору і саме ландо, вся пишна перспектива алеї, не вважаючи на довгу валку екіпажів, що завертали дугою близько містка, здалася порожньою і велично-самотньою.

Капітан Уоллей підвів голову, щоб подивитися на ландо; нитка його тривожних думок увірвалася, і він замислився, як це часто трапляється, про всякі сторонні речі. Йому навернулось на пам’ять, що до цього самого порту, де він оце продав свій останній корабель, прибув він з першим своїм власним судном, захоплений планом розпочати торгівлю з далекими островами Архіпелагу. Тодішній губернатор підтримував його, чим тільки міг. Він не був «його вельможністю» – цей містер Денгем, що ходив собі скрізь без піджака. Як ненька з самозабуттям та відданістю доглядає коханої дитини, так клопотався він удень і вночі добробутом колонії, що розросталася і багатіла. Нежонатий, він жив самотньо, мов у таборі, з кількома служниками і трьома собаками в так званому губернаторському бунґало – низьковерхому будинку на піврозчищеному схилі горбка. Над чільною стіною стримів новий флагшток, а на веранді стояв вартовий поліцейський. Капітан Уоллей пригадав собі, як він здирався на цей горбок під пекучим сонячним промінням, поспішаючи на аудієнцію до губернатора. Холодок неприбраної темної кімнати; на одному кінці довгого стола – пака паперів, а на другому – дві рушниці, мідний телескоп і пляшечка олії з пером у шийці. З якою втішною увагою поставився до нього цей можний чоловік! Справа, про яку прийшов говорити капітан Уоллей, була дуже рискована, але двадцять хвилин розмови в губернаторському бунґало на горбку усунули всі труднощі. Коли він уклонився на прощання і пішов, містер Денгем, уже засівши за свої папери, крикнув йому навздогін: «За місяць “Дідона” виходить у море і буде в тих краях; я накажу її капітанові завітати до вас і розвідатись, як посувається справа». «Дідона» була одним з чепурних фрегатів, що крейсерували в китайських водах, а тридцять п’ять років – добрий кавалок часу. Тридцять п’ять років тому подібна справа чимало важила для колонії, і доглядати її доручено було фрегатові королівського флоту. Добрий кавалок часу! Тоді ще рахувалися з окремими людьми… З такими людьми, як капітан Уоллей, або, приміром, сердешний Івенс – червоновидий Івенс, з чорними, як вугілля, баками і бистрими очима, що збудував перший елінґ для підлагоджування дрібних суден, у пустинній бухті, на узліссі, за три милі від берега… Містер Денгем підтримував і цю справу, але якось воно вийшло так, що сердешний Івенс помер на батьківщині в жахливій скруті. Його син, переказували, добував олію з кокосових оріхів на якомусь Богом забутому острівці в Індійському океані і тим заробляв собі на прожиток. Але з того першого елінґа у відлюдній лісистій бухті виросли майстерні «Об’єднаного товариства доків», з трьома сухими доками, витесаними з каменю, з пристанями, тамами, електричною станцією і велетенським коловоротом, здатним підійняти найтяжчу вагу, яку тільки перевозили коли морем. Під’їжджаючи до нової гавані з заходу, ви бачили шпиль цього коловороту: він стирчав, мов верх якогось дивовижного пам’ятника, над чагарями і піщаними косами.