Joseph Conrad - Кінець неволі

Заглибившись у ці думки, він простував уздовж балюстради набережної, широкогрудий, рівний, наче його плечі ніколи не почували тягара, який йому випало нести від колиски до домовини. Жодна зрадницька зморшка, ані похмура риска не знекрашала йому спокійного обличчя. Воно було повне і незасмагле; верхня частина лиця, масивна і лагідна, виринала з срібної хвилі довгого волосся; колір обличчя був ніжний і ясний, чоло – широке і енергійне, погляд – відвертий і бистрий, мов у хлопчика. Але кошлаті сніжно-білі брови робили цей привітно-уважний погляд суворим, допитливим і гострим. Старіючи, капітан трохи набрав тіла, розрісся, немов старе дерево, що не проявляє найменшої ознаки загнивання, і навіть густа лискучо-хвиляста сива борода на грудях видавалась емблемою здоров’я та невичерпної енергії.

Колись він пишався із своєї великої фізичної сили та власної вроди, знав собі ціну і був непохитний у своїй прямизні. Немов у спадок від колишньої заможності, дістав він спокійні манери людини, що таки довела свою пристосованість до того життя, яке добрала собі до вподоби. Він простував великими кроками під захистом старої ширококрисої панами. Бриль був низьковерхий, з вузькою чорною биндою довкола; згортка перетинала верх від краю до краю. Трохи вицвіла і незношувана панама давала змогу легко пізнати здалеку капітана Уоллея на багатолюдних пристанях і ділових улицях. Капітан Уоллей ніколи не носив модних коркових шоломів. Йому не подобалась їхня форма, і він сподівався довіку зберегти свіжою свою голову, не вдаючись до всяких там витівок гігієнічної вентиляції. Волосся було в нього низько підстрижене, сорочка завжди бездоганно біла; широкого крою одежа з тонкої сірої фланелі, приношена, але старанно вичищена, надавала його дужій постаті ще огряднішого вигляду. Літа перетворили колишню його добрячість і непохитну відважність на безжурну ясність. Своєю палицею з залізним наконечником він недбало постукував по кам’яних плитах, і цей упевнений стукіт вторував його крокам. Не можна було уявити собі, щоб цю вродливу, спокійну на вигляд людину гризла несита турбота злиднів; здавалось, що все її життя має бути безбідне і легке, що в коштах вона так само вільна, як вільний на ній одяг.

Нерозважний страх доторкнутися до п’ятьох сот фунтів, щоб покрити свої особисті витрати в готелі, порушував його рівновагу. Не можна гаяти часу. Рахунок невпинно зростає. Капітан плекав надію, що ці п’ятсот фунтів, в останньому разі, допоможуть йому знайти роботу, яка прогодує його самого (потреби в його невеликі) і дасть йому змогу підсобляти дочці. На нього думку, він користувався з її власних грошей, але робив це лише з одною метою – підтримувати батька ради доччиного добра. Діставши роботу, він посилатиме Айві більшу частину свого заробітку; він проживе ще чимало, і хоч які б там були сподіванки на майбутнє, – міркував він, – та не стануть же ці мебльовані кімнати з самого початку якимсь золотим дном? Але де дістати роботу? Він ладен був негайно взятись до будь-якої праці, тільки б була вона чесна, бо п’ятсот фунтів треба зберегти в цілості. Це найголовніше. Маючи непочаті п’ятсот фунтів, маєш ґрунт під ногами. І капітанові здавалося, що якби ця сума скоротилась до чотирьохсот п’ятдесяти або навіть до чотирьохсот вісімдесяти фунтів, то гроші втратили б свою ціну, немов у цьому круглому числі була якась магічна сила. Але до якої взятись роботи?

Це невідчепне питання не давало йому спокою, немов настирливий дух, якого він не умів заклясти, і він спинився посередині вигнутого містка, що стрімко стягував гранітні береги маленького каналу. Пришвартована поміж биками, напівховаючись під камінними арками, лежала на воді морська малайська пірога із спущеними реями, вкрита від корми до носу матами з пальмового листя; на ній не чути було жодного поруху. Позад капітана Уоллея залишились розпечені бруківки, обведені кам’яними стінами будинків, що тяглися вздовж набережної, мов прямовисні стромовини; а перед ним схожий на ліс, дбайливо розпланований парк розгортав подібні до зелених килимів свої зелені галяви, довгі свої алеї, облямовані, немов велетенськими колонами, темними стовбурами, куди спиралося склепіння віт.

Декотрі з цих алей доходили до самого моря. Берег спускався терасами; а далі, на морській гладіні, глибокій і мерехтливій, мов погляд темно-синіх очей, простягалась навскіс крапчаста пурпурова смуга жмурів, прорвавшись на простір крізь щілину поміж двома зеленими близнятами-острівцями. Щогли і реї кількох кораблів, ген-ген на обрії, підносилися над водою, неначе тонке павутиння рожевих ліній, накреслених на затіненому тлі східного небосхилу. Капітан Уоллей обвів їх довгим поглядом. Судно, що було колись його власністю, стояло там, на зовнішньому рейді. Моторошно було і здумати, що він уже не має змоги найняти човна біля тами і вирядитись, як звечоріє, до свого корабля. Судна нема! Може, більше ніколи не буде. Доки не скінчено було продаж і не сплачено гроші, він щодня проводив кілька годин на «Красуні». Гроші він одержав цього ранку, і тоді враз не стало судна, куди він міг би податись, коли йому заманеться; не стало судна, якому була б потрібна його присутність, щоб справляти свою справу – щоб жити. Таке становище здавалося йому неймовірним, надто химерним, щоб довго тривати. А на морі було повно геть усяких суден. От і ця пірога, що так тихо лежить на воді, повита саваном з позшиваного докупи пальмового листу, – вона також має потрібну їй людину. Вони живуть одне одним – той малаєць, якого він ніколи не бачив, і ця маленька пірога з високою кормою, що, мабуть, спочиває після довгої подорожі. І кожне з оцих суден, поблизу і далеко, мало свою людину – людину, без якої найкращий корабель робиться мертвою річчю, колодою, що гойдається безцільно на хвилях.