Joseph Conrad - Кінець неволі

Священна будівля, споруджена в урочистій самотині на перехресті висаджених велетенськими деревами алей немовби для того, щоб навівати в години дозвілля поважні думки про небо, підставляла зачинений готичний портал під пишне сяйво заходу. Скло розети над стрільчастим склепінням пломеніло, мов розжевріле вугілля, в глибокій западині, стисненій круглою камінною облямівкою.

– Я скажу вам, Уоллею, що їм годилось би незабаром зробити, – буркнув раптом капітан Еліот.

– Що?

– Вони повинні прислати сюди справжнього лорда, коли сер Фредерік добуде свого терміну. Як по-вашому?

Капітан Уоллей наївно не розумів, чому справжній лорд буде кращий, ніж хто інший. Але супутник його додержувався інакшого погляду.

– Ні-ні! Посада розростається. Ніщо тепер не може спинити її зростання. Досить гарна для лорда, – бурчав він короткими фразами. – Подивіться, які зміни сталися за нашого часу. Нам тут потрібний тепер лорд. До Бомбея призначили ж вони лорда.

Раз чи двічі на рік він обідав у губернаторському будинку, в палаці з арками і силою вікон, поставленому серед садків на перехрещенім дорогами пагорбку. А недавно він возив на своєму катері одного герцога і показував йому удосконалення, запроваджені в гавані. Перед тим він «надзвичайно люб’язно» сам вибирав зручну якірну постоянку для герцогової яхти. Потім його запрошено поснідати на яхті. Сама герцогиня снідала разом з ними. Огрядна жінка з червоним обличчям. Обпалена сонцем. Мабуть, колір обличчя вкрай зіпсований. Дуже ґречна особа. Вони їдуть до Японії.

Він випорскував ці подробиці капітанові Уоллею на науку, спинявся, щоб роздути щоки, начебто підкреслюючи цим важливість своїх слів, і раз у раз випинав свої товсті губи, так що тупий рожевий кінчик його носа мовби поринав у молочно-білі вуса. Посада розростається, варта не абиякого лорда і не завдає клопоту, за винятком праці в морському урядництві, – «в морському урядництві», сказав він удруге і, гучно пирхнувши, почав розповідати, як цими днями генеральний його величності консул у французькій Кохінхіні вдався телеграфно до нього (особи на офіційнім уряді), прохаючи прислати людину, що згодилася б командувати судном із Глазго, капітан якого помер у Сайґоні.

– Я оповістив про це офіцерський відділ Дому моряків, – провадив він далі і, роздратовуючись чимраз більше, зашкутильгав сильніш. – Народу там по самі вінця. Людей – удвоє більше, ніж посад на торгових суднах. Усі прагнуть легкого взятку. Людей удвоє більше… і… що ви собі думаєте, Уоллею?..

Він разом спинився і, стиснувши кулаки, засунув їх глибоко в кишені кітеля. Ще мить, здавалося, – і кишені тріснуть. Легке зітхання вихопилось із уст капітана Уоллея.

– Га? Ви, може, думаєте, що вони зчепились один з одним? І не подумали! Побоялися їхати на батьківщину. Їм уподібніше вилежуватися тут у теплі на веранді, дожидаючи роботи. Я сиджу і чекаю у своїй конторі. Нікогісінько. Що вони убгали собі в голову? Що я сидітиму йолоп-йолопом перед телеграмою генерального консула? Е ні, лебедики! Я переглянув список, – він у мене напохваті, – послав по Гамільтона – найбільший ледацюга в усьому гурті – і примусив його їхати. Настрахав, що звелю завідувачеві Дому моряків вигнати його в три вирви. Він, бачте, вважає, що посада не досить гарна для нього. «Отут маєте ваш рахунок, – сказав я йому. – Ви зійшли на берег півтора року тому і відтоді не працювали і шести місяців. Заборгували за харчі в «Домі» і десь певно сподіваєтесь, що морський уряд кінець кінцем сплатить ваш борг, га? А звісно, сплатить. Тільки ж, голубе, якщо не скористаєтеся з цієї нагоди, то вас випровадять за так грошей до Англії на першому ж пароплаві, що повертатиметься додому. Ви не кращий за старця. Нам тут білих старців не треба». Нагнав я йому холоду. Але тільки уявіть собі, скільки мав я з цим клопоту!

– Ви не мали б жодного клопоту, – промовив майже мимохіть капітан Уоллей, – коли б послали по мене.

Ці слова надзвичайно потішили капітана Еліота, і він затрясся з реготу. Але враз перестав сміятися. Йому навернулось на пам’ять, як ото після краху Траванкорсько-Деканського банку пішли чутки, що бідолашний Уоллей дощенту знищений. «Далебі, хлопець попав в анацію!» – подумав він і зиркнув з-під лоба на свого супутника. Але капітан Уоллей усміхався суворо, дивлячись просто себе, і високо тримав свою голову, що аж ніяк не відповідало уявленням про злидні, і капітан Еліот заспокоївся. Ні, неможливо. Не міг він усе втратити. «Красуня» була йому лише забавкою. Людина, що одержала цього самого ранку немаленьку, мабуть, суму, навряд чи захотіла б стати на службу з мізерною платнею. Це міркування остаточно вернуло капітанові Еліоту добрий гумор. Проте розмова надовго ввірвалася, і не знаючи, з чого почати знову, він пробурчав розважно: