Joseph Conrad - Кінець неволі

Був час, коли з людьми рахувалися. В колонії не було тоді стільки екіпажів, хоч містер Денгем мав, либонь, кабріолет. І хвиля спогадів закрутила капітана Уоллея і, здавалось, понесла його геть з широкої алеї. Він пригадав собі тванисті береги, гавань без набережних, одним одну дерев’яну таму (будування її було громадською справою), що вганялась загинисто в море, згадав перші вугляні склади на Мавпячому розі, що зайнялись не знати з якої причини і курилися кілька день, так що здивовані судна ввіходили до рейду, повиті сірчаним димом, і сонце висіло опівдні криваво-червоне. Він пригадав собі речі, обличчя і ще щось, неначе легкий дух келиха, випитого до дна, неначе ніжне мерехтіння повітря – мерехтіння, якого немає в атмосфері наших днів.

Викликаючи в пам’яті швидкоплинні, повні подробиць о5брази минулого, капітан Уоллей немов при сполохові магнію зазирав у ніші темної зали спогадів. Він бачив речі, що колись багато важили, бачив зусилля дрібних людей, зростання великого діла, тепер збезціненого величністю здобутків і надій… На мить він майже фізично відчув спливання часу, так усвідомив незмінність наших почуттів, що зупинився разом, ударив палицею об землю і скрикнув в уяві: «Якого чорта я тут роблю!» Він, здавалось, нестямився з подиву; коли це хтось покликав його задиханим голосом, потім ще раз, – і він повільно повернувся на каблуках.

До нього наближався, велично перехиляючись, старомодний і подагричний на вигляд чоловік, з таким же сивим, як і в капітана Уоллея, волоссям, але з голеними рум’яними щоками. Цупкі кінці краватки, схожої на шийну хусточку, витикалися з-під його підборіддя. Він мав круглі ноги, круглі руки, круглий тулуб, кругле обличчя, – взагалі вся його постать справляла таке враження, ніби її розтягли за допомогою повітряної помпи, доки витримали шви одежі. Це був начальник порту. Начальник порту – те саме що й доглядач гавані, тільки вищого рангу, – на Сході досить велика персона у своїй сфері: урядовець, хазяїн над водами гавані, з широкою, але погано визначеною адміністративною владою над моряками всіх рангів. Зокрема за цього начальника порту говорили, що він уважає свої права за мізерні і невідповідні до його урядового стану, бо вони не поширювались на життя та смерть моряків. Але це було лише жартівливе перебільшення. Капітан Еліот був цілком вдоволений своїм становищем і тлумачив дуже широко свою владу. Його зарозумілість і деспотизм не давали їй зав’янути в його руках невикористаною. Буйна холерична його відвертість у міркуваннях про вдачу і поведінку людей справді нагонила страх. Хоч було багато таких, які запевняли, що не звертають на нього найменшої уваги, а інші весело усміхалися, почувши його ім’я, хоч дехто навіть зважувався узивати його «старим задиракою, що скрізь суне свого носа», а проте, майже кожному з таких було так само до вподоби зустрітися віч-на-віч з капітаном Еліотом, коли той лютував, як і піти на певну згубу.

Приступивши близенько, він пробуркотів:

– Що я чую, Уоллею? Чи правда, що ви продаєте «Красуню»?

Капітан Уоллей, відвернувшись, відповів, що справа вже скінчена, гроші сплачені сьогодні ранком, – і начальник порту похопився похвалити такий надзвичайно розумний учинок. Потім він повідомив, що зліз із своєї бідки, щоб розім’яти перед обідом ноги. Сер Фредерік має непоганий вигляд напередодні демісії. Правда?

Капітан Уоллей не міг нічого відповісти на це запитання: він встиг лише помітити, як проїхав сера Фредеріка екіпаж.

Начальник порту, засунувши руки в кишені альпакового кітеля, неподобно куцого і вузького для людини його віку і статури, виступав бундючно, трохи шкутильгаючи; його голова ледве сягала по плече капітанові Уоллею, що йшов легкою ходою, дивлячись просто себе. Багато років тому вони були добрими товаришами, майже приятелями. Тим часом як Уоллей командував уславленим «Кондором», Еліот був капітаном на мало не такій же славетній «Горлиці», що належала тим самим власникам; а коли було утворено посаду начальника порту, з капітана Уоллея міг бути Еліотові єдиний серйозний конкурент. Але Уоллей, що був тоді в розквіті свого віку, поклав собі не служити нікому іншому, крім своєї власної, прихильної до нього Фортуни. Захоплений працею в далеких краях, він був радий почути про приятелів успіх. Товстий Нед Еліот мав якусь світську гнучкість, що могла стати йому в пригоді на цій офіційній посаді. По суті, вони були надто несхожі між собою. І тепер, повільно простуючи алеєю повз собор попліч Еліота, капітанові Уоллею і на думку не спало, що він міг би сидіти на посаді цієї людини, забезпечений до смерті.