Joseph Conrad - Кінець неволі

– Що таке з судном? – спокійно перебив капітан Уоллей.

– З судном нічого. Міцний старий пароплав. Сьогодні пополудні його власник був у мене в конторі. Рвав на собі волосся.

– Він білий? – спитав зацікавлений Уоллей.

– Називає себе білим, – зневажливо відповів начальник порту, – але якщо це правда, то біла в нього тільки шкіра. Я так і сказав йому в очі.

– Хто ж він такий?

– Він – головний механік на «Софалі». Розумієте, Гаррі?

– Розумію, – відказав замислено капітан Уоллей. – Механік. Розумію.

Як цей чолов’яга зробився заразом і власником судна – це просто була якась казка. Він приїхав років з п’ятнадцять тому, – пам’ятав капітан Еліот, – третім механіком на англійському судні, посваривсь із шкіпером і першим механіком, і був звільнений. Либонь, ті були дуже раді здихатися його тим чи іншим способом. Ясно, що хлопець мав невпокійну вдачу. Отож він і залишився тут і всім остогид: раз у раз наймався на судно і невдовзі його кидав, не здатний всидіти довго на одному місці; перепробував машинові приміщення мало не по всіх суднах, що належать колонії. І враз…

– Як ви думаєте, Гаррі, що трапилося?

Капітан Уоллей, що неначе був заглибився в якісь свої вираховування, легко здригнувся. Ні, справді, ні, він не міг собі уявити. Напружений голос начальника порту хрипів і глухо вібрував. Так от, хлопцеві пощастило взяти другий з більших виграшів у манільській лотереї. Всі ці механіки та помічники купували лотерейні білети. Наче яка манія їх усіх опала.

Тепер усі сподівалися, що він забереться звідси разом із своїми грішми на батьківщину або подасться собі до біса, куди йому заманеться. Таж ні! Власники «Софали», вважаючи її за надто малу і не досить сучасну для тої торгівлі, яку провадили, виписали собі новий пароплав з Європи, а «Софалу» пустили в продаж за невелику ціну. Він кинувся до них і купив її. Доки не зробився він власником судна, в ньому непомітно було жодного знаку того розумового отруєння, до якого можуть спричинитися несподівано здобуті великі гроші. Але тільки він купив «Софалу», як зразу втратив рівновагу. Він вперся в портову управу, саме коли там кипіла важлива праця; насунувши кашкета на ліве вухо і вимахуючи ціпком, він повідомив усіх по черзі клерків, що тепер ніхто не зможе його виштирити. Прийшла, мовляв, і його черга. Нема на землі і ніколи не буде над ним пана. Він вихвалявся і гордовито походжав поміж столами, репетував на все горло і ввесь час трусився, мов з пропасниці, так що доки він був у конторі, поточна праця припинилась, і в великій кімнаті всі стояли, пороззявлявши роти, і дивилися на його кривляння. Потім можна було бачити, як у найлютішу спеку гасав він з огняно-червоним обличчям по набережних, споглядаючи своє судно то з того, то з того місця. Здавалося, він ладен був спинити кожного стрічного, щоб довести до його відома, що віднині не буде над ним пана; він купив судно, і ніхто на землі не зможе тепер виштирити його з машинарні.

Хоч як задешево продавалась «Софала», але за неї довелося викласти майже всі виграні гроші. Йому не лишилося капіталу, з яким можна було б почати діло. Це нічого не важило, бо то були щасливі дні для каботажної торгівлі, поки кілька англійських пароплавних фірм не надумали заснувати спеціальний місцевий флот для обслуговування своїх головних ліній. Коли справу було налагоджено, ці фірми, звісно, повідкраювали собі найсмачніші кавалки від пирога, а потім вдерлась на Схід через Суецький канал триклята зграя німецьких волоцюг і попідбирала всі кришки. Ці зайдисвіти вганяли за дешевиною і нишпорили вздовж узбережжя та проміж островами, мов ті акули у воді, готові лигнути все, що ви пустите з рук. І тоді прийшов кінець добрим старим часам. Кілька літ «Софала» заробляла, на його думку, стільки, аби лише не злиднювати. Капітан Еліот уважав за свій обов’язок усіма способами підтримувати англійське судно. Ясно було, що не знаходячи собі капітана і пропускаючи рейси, «Софала» розгубить незабаром усі свої торгові зв’язки. От у яку вскочив капітан Еліот халепу. Хлопець показав себе аж надто сперечливим.

– Такий з нього судновласник, як з холопа пан, – пояснив капітан Еліот. – Його вдача дедалі псувалась. За три останні роки він перемінив одинадцять шкіперів, перебрав, либонь, усіх тутешніх капітанів, за винятком тих, що служать на регулярних лініях. Я остерігав його свого часу, що так не годиться робити. А тепер, звичайно, ніхто й дивитись не хоче на «Софалу». Я закликав до себе щось із двоє-троє людей і балакав з ними; та яка рація, – відповіли вони мені, – найматись до нього, цілий місяць жити собачим життям, а потім забирати свої манатки по скінченні першого ж рейсу? Хлопець, певна річ, верзе мені, що все це дурниця: вже давно змовляються на нього і тепер таки допнулись свого. Усі шибеники-шкіпери змовились поставити його навколішки, бо він – механік.