Joseph Conrad - Кінець неволі

І скрізь було те саме. Перевелися люди, що кивали похвально головою, зачувши його ім’я, і вважали за справу своєї честі зробити щось для Очайдушного Гаррі Уоллея. Минулися добрі нагоди, які він знав би, як використати, а заразом розлетілась і білокрила зграя кліперів, що жила по мінливій волі буйного вітру, збираючи скарби, мов шумовиння з пінявих хвиль. У світі, здатному перераховувати два рази за день свої вільні фрахти, у світі, де можливість заробити дійшла мінімуму, а мізерні умови перехоплює телеграф за три місяці наперед, – у такому світі нема надії на добрий заробіток, та навряд чи й є місце під сонцем людині, що мандрує навмання із своєю маленькою баркою.

Жити дедалі було скрутніше. Він дуже страждав, що має змогу посилати дочці лише невеличкі суми. Тим часом він кинув курити добрі гавани і обмежив себе шістьма на день другосортними сигарами. Про свій скрут він їй ніколи не згадував, а вона не розводилася ніколи про свої злидні. Вони вірили одне одному, і пояснення були їм зайві, а розуміючи одне одного, не потребували широкомовних подяк, ані жалощів. Він був би неприємно вражений, якби їй спало на думку подякувати йому багатослівно, але вважав за річ цілком природну її повідомлення, що їй потрібні двісті фунтів.

Шукаючи фрахтів, він зайшов із «Красунею», з баластом замість вантажу, до того порту, де була зареєстрована «Софала», і тут одержав листа від дочки. Зміст листа був той, що не варт прикрашати факти. Єдиний їй порятунок – відкрити мебльовані кімнати. Вигляди на успіх, гадала вона, були безперечні. Отож, рада вона чи не рада, а мусить відверто його повідомити, що з двомастами фунтів вона могла б почати. Він похапки розірвав конверт на палубі, де йому подав листа посланець корабельного постачальника, коли «Красуня» закидала якір. І другий раз за свого життя жахнувся капітан Уоллей. Він зупинивсь, як прикипів до місця, біля дверей каюти, а лист тремтів йому в руці. Держати мебльовані кімнати! Двісті фунтів на початок! Єдиний порятунок! А він не знав, де б розжитися на двісті пенсів.

Усю ту ніч він ходив по палубі, на юті свого судна, що стояло на якорі, немов збирався підійти до берега за густого туману, і не міг визначити, де саме опинився він із своїм кораблем по довгій низці сірих днів, коли не видно було ні сонця, ні місяця, ні зір. Чорна ніч блимала вказівними вогнями гавані і простою лінією берегових огнів. Навкруг «Красуні» мандрівні вогники суден кидали мерехтливі пасма на воду рейду. Але капітан Уоллей не бачив ані проблиску світла, доки не розвидніло, і він помітив, що одежа на ньому наскрізь набралася важкої роси.

Судно його прокинулось. Він зупинився, провів рукою по вогкій своїй бороді і спустився втомлено з юту. Побачивши його, перший помічник, що тинявся півсонний по шканцях, застиг із роззявленим ротом, не докінчивши могутнього удосвітнього позіху.

– Доброго дня вам, – урочисто промовив капітан Уоллей, простуючи до каюти. Але на дверях він зупинився і сказав не обертаючись:

– До речі, десь там у шпиталі має бути порожній дерев’яний ящик. Він ще не розібраний, га?

Помічник затулив рота і потім, мов приголомшений, спитав:

– Який порожній ящик, пане?

– Великий плаский ящик з-під того портрета, що висить у моїй каюті. Звеліть винести його на палубу, і хай тесля його огляне. Він може бути мені потрібний.

Перший помічник стояв, мов укопаний, доки не почув, як грюкнули за капітаном двері каюти. Тоді він кивнув пальцем до другого помічника і повідомив його, що «в повітрі на щось заноситься».

Коли продзвонив дзвінок, владний капітанів голос вигукнув крізь зачинені двері: «Сідайте до столу і не ждіть на мене». І вражені помічники сіли по своїх місцях, перезираючись та перешіптуючись через стіл один з одним. Як! Не снідатиме? Та ще після того, як, мабуть, усю ніч міряв палубу кроками? Ясно, що в повітрі таки на щось заносилось. Над їхніми головами, нахиленими в задумі над тарілками, погойдувались і дзеленькотіли біля заскленого люку три дротяні клітки, де плигали стурбовані, голодні канарки. Помічникам було чути, як порається неквапно в своїй каюті їх «старий». Готуючись з повсякчасною своєю повільною пунктуальністю зійти на берег, капітан Уоллей методично накручував годинники, змітав порох з портрета небіжки жінки, діставав з комода чисту білу сорочку. Того ранку їжа не йшла йому до горла. Він поклав продати «Красуню».

Саме того часу японці нишпорили по всіх усюдах, вишукуючи судна європейської будови, і йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч і дуже збив ціну, але заплатив за «Красуню» готовими грішми, сподіваючись вигідно її перепродати. Отож настала днина, коли капітан Уоллей вийшов опівдні з одної з найважливіших у східних морях поштових контор [5] Мабуть, у тому порту, де зареєстрована «Софала» (Конрад його ні разу не називає). Треба думати, що це місто – Сінгапур, столиця англійської колонії Малакки (Straits Settlements). і спускався сходами, тримаючи в руці клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двісті фунтів, відісланого до Мельбурна. Капітан Уоллей засунув папірець у кишеню жилета, взяв з-під пахви у руку палицю і пішов вулицею.