Joseph Conrad - Кінець неволі

Забути її він не міг. Але ж не можна загатити життя, мов дрімотний струмок. Воно вирве греблю, заллє смуток людини, зіступиться над журбою, як ізступилося море над мертвим тілом, хоч яке велике кохання пішло на дно. Та й світ не такий уже кепський. Люди поставилися добре до нього, а надто місіс Ґарднер, жінка старшого спільника фірми «Ґарднер, Петтісон і К°», що їй належав «Кондор». Місіс Ґарднер із власної волі взялася доглядати дівчинку, а потім відвезла її до Англії (тоді це була чималенька подорож), разом із трьома своїми доньками – доходити освіти. І тільки через десять років побачив він знову свою дочку.

Малою дитиною вона не боялась негоди і завжди просилася, щоб її винесли на палубу. Він тримав її на руках, обтуливши своїм цератовим пальтом, а вона дивилась, як розбиваються об борти «Кондора» величезні хвилі. Вири і рев води, здавалось, перехоплювали їй дух і виповняли захватом її маленьке серце. «Розбещений хлопчисько», – говорив він жартом про неї. Він назвав її Айві [4] Ivy (загальне ім’я) – плющ. , бо любив це ім’я, а до того ще був зачарований якоюсь неясною асоціацією ідей. Вона обвилася тісно круг його серця, і він хотів, щоб завжди горнулась вона до свого батька, мов до непереможної вежі. Поки Айві була мала, він забував, що згодом вона, мабуть, захоче, як повелося те на світі, пригорнутися до когось іншого. Але він дуже любив життя і, не зважаючи на передчування особистої втрати, навіть у цій думці знаходив певне задоволення.

Купивши «Красуню», щоб забавити своє дозвілля, він поквапився взяти невигідний фрахт до Австралії з єдиною метою: відвідати дочку в її власній господі. Він побачив там, що дочка його тулиться тепер до іншого. Та не те його засмутило: сумно було виявити, пильніше придивившись, що підпора, яку вибрала собі Айві, – лиш «мізерна жердина» навіть щодо здоров’я. Урочиста зятева ввічливість, мабуть, чи не більше не сподобалася йому, ніж його манера поводитися з тими грішми, що дісталися Айві від батька. А втім, про побоювання свої не прохопився капітан Уоллей і словом. Тільки в день від’їзду, на прощанні, взяв він руки Айвині в свої руки і, пильно дивлячись у доньчині очі, промовив: «Пам’ятай, моя люба, – все, що я маю, належить тобі і твоїм дітям. Пиши мені відверто». Вона кивнула йому на відповідь ледве помітно головою. Вона скидалася на матір кольором очей, на матір була схожа вдачею і тим, що розуміла його без слів.

І справді, їй довелося писати. Читаючи декотрі з цих листів, капітан Уоллей підводив свої сиві брови. Проте він уважав, що життя щедро нагородило його, давши йому змогу задовольняти її прохання. З того часу, як померла жінка, він ніколи ще так не тішився. Досить характерно для капітана Уоллея, що повсякчасні невдачі зятеві викликали в ньому на віддаленні своєрідну прихильність до цієї людини. Хлопець так часто черкався мілини, що було б очевидною несправедливістю поясняти ці аварії лише необережною плавбою. Ні! Капітанові було відомо, у чому тут справа. Талану бідолаха не має! Йому самому на диво добре велося, але на своєму віку він бачив силу добрих людей, моряків та інших, що потопали під тягарем недолі. Отже, не міг він не пізнати фатальних знаків. Він міркував про те, як би зберегти кожний пенні, що має припасти дочці, коли нараз розійшлися перші лункі чутки (їх відгомін наздогнав його у Шанхаї), а потім ударив і грім великого банкрутства. Остовпіння, недовіра, обурення, – він перейшов усі ці фази, і нарешті мусів визнати, що залишити на спадок своїй дочці не зможе нічого.

Його пристерігало ще одне лихо: той безталанний мельбурнський невдаха немовби тільки й чекав на цю катастрофу, щоб зректися своєї втратної гри і остаточно сісти на мілині – цим разом у крісло інваліда. «Він ніколи не зможе ходити», – писала його дружина. І вперше за свого життя капітан Уоллей похитнувся.

Тепер «Красуня» мала взятися насправжки до гіркої праці. Вже не про те йшлося, щоб підтримувати в східних морях пам’ять про Очайдушного Гаррі Уоллея чи то постачати старому дрібняки на щоденні витрати, на вбрання та яку сотню першосортних сигар – під кінець року. Він мусів підтягти пояса і перевести на голодну пайку позолоти ліпну оздобу на носі і кормі «Красуні».

Нестаток відкрив йому очі, і він побачив, які величезні зміни зайшли на світі. Від минулого залишились подекуди тільки знайомі ймення, а речі та люди, що їх він знав, позникали без сліду. Ґарднерове і Петтісонове імена ще майоріли на стінах прибережних торгових складів, на мідних табличках та вітринах по ділових кварталах кількох східних портів, але ж у фірмі вже не було ні Ґарднера, ні Петтісона. У приватній конторі фірми капітан Уоллей уже не міг сподіватися на вигідне крісло, щиру гостинність та зисковний фрахт, який доручали давньому приятелеві заради колишніх його послуг. Зяті Ґарднерові сиділи за бюрками в тій самій кімнаті, куди, за старого Ґарднера, капітан мав вільний доступ ще довго після того, як покинув службу. На їхніх суднах стриміли тепер жовті димарі з чорними верхами, а в конторі висів розпис пароплавних рейсів, схожий на отой мерзенний розпис трамвайного руху. Грудневі й червневі вітри їх не бентежили; їхні капітани (хороші хлопці – цього він був певний), звичайно, добре знали острів Уоллей, бо уряд спорудив недавно білоогнистий маяк на північнім кінці острова і поставив червоне поплавище близько рифу Кондора, але вони дивом здивувались би, коли б довідалися, що й сам капітан Уоллей ще існує на світі, – старий дідуган, що блукає по всіх кутках та закутках, силкуючись підхопити, де тільки можна, вантаж для своєї маленької барки.