Joseph Conrad - Кінець неволі

Не дуже-то розгонисте життя капітанові Уоллею, Генрі Уоллею, інакше Очайдушному Гаррі, Уоллею з «Кондора», – прославленого свого часу кліпера. Ні, не цікаве це життя для людини, що служила у славетних фірмах, плавала на славетних вітрильниках (і декотрі з них були її власні), для людини, що відбувала славетні рейси, відкривала нові шляхи і нові торгові пункти, плавала в недосліджених просторах південних морів і бачила схід сонця на незанотованих на картах островах. П’ятдесят років на морі, і сорок, зокрема, – на Сході («непоганий моряцький стаж», говорив він посміхаючись) зробили його ім’я почесно відомим цілому поколінню судновласників і купців в усіх портах від Бомбея до роздоріжжя Сходу і Заходу – берегів обох Америк. Його славу відзначено навіть не дуже широкомовно, та досить виразно, на адміралтейських картах. Хіба немає отам десь між Австралією і Китаєм острова Уоллея і рифу Кондора? На цю небезпечну коралову скелю наскочив був знаменитий кліпер, і три дні капітан і команда скидали одною рукою вантаж за борт, а другою – відбивалися від озброєної флотилії дикунів. На ту пору ні острова, ні рифу на картах не існувало. Згодом офіцери парового його королівської величності судна «Стрілець» здобули наказ дослідити нову путь і, назвавши острів і риф цими йменнями, віддали належне заповзяттю людини і витривалості корабля. А до того кожний, кому це цікаво, може побачити, що в «Загальному покажчикові», том II, стор. 410, – опис перегону Малоту або Уоллея починається словами: «Цю зручну путь відкрив, р. 1850, Уоллей, капітан корабля «Кондор» тощо, і кінчиться щирою порадою плисти цією дорогою всім тим суднам, що вирушають з китайських портів на південь будь-якого з п’яти місяців від грудня по квітень включно.

То був найчистіший прибуток, що перепав йому від життя. Цієї слави ніхто не міг украсти в нього. Прориття Суецького каналу, мов прорив греблі, відкрило дорогу на Схід силі нових кораблів, новим людям, новим методам торгівлі. Змінилися на вигляд східні моря, змінився самий дух життя, і новій генерації моряків уже був ні до чого досвід капітана Уоллея.

За тої давнини через його руки перейшло чимало тисяч фунтів – хазяйських і його власних грошей. Він служив вірою й правдою судновласникам, фрахтівникам і страховим товариствам, хоч їхні інтереси не завжди збігалися. Він не загубив жодного судна, не пішов на жодну сумнівну угоду. Він дуже зажився на світі, і наостанку пережив ті умови, що дали його імені славу. Він поховав свою жінку (у Печілійській затоці), віддав дочку свою за чоловіка, на якому спинилась вона невдалим вибором, і втратив свою більше ніж заможність, коли збанкрутувало відоме Траванкорсько-Деканське банкірське товариство, струсонувши, мов землетрус, увесь Схід своїм падінням. І було капітанові Уоллею шістдесят п’ять років.

Він легко ніс свій вік і зубожіння свого не стидався. Не він один вірив у тривалість банкірського товариства. Люди, тямущі на фінансових справах не менше, ніж він тямить на пароплавстві, визнавали, що капітал покладено до надійного банку, і самі втратили багацько грошей під час великого краху. Тільки й було різниці поміж ним і ними, що він утратив усе чисто. Дещо, зрештою, йому лишилося. Від загиблого багатства йому зостався маленький гарненький вітрильник «Красуня». Він купив його, щоб мати чим забавити своє дозвілля, коли подасться на спокій, – «щоб було з чим погратися», як він сам висловлювався.

За рік перед доччиним одруженням він формально об’явив, що йому докучило море. Та коли молоде подружжя оселилось у Мельбурні, він зрозумів, що не може почувати себе щасливим на суходолі. Він надто довго служив у торговому флоті, щоб мореплавство задля розваги могло його вдовольнити. Йому потрібна була ілюзія праці, і придбання «Красуні» допомогло йому жити так, як він жив передніше. Своїм знайомим він відрекомендував її за останнє судно, що плаває під його командуванням. Коли він так спорохніє, що йому не можна буде доручити корабля, то розснастить її і зійде на берег, і нехай поховають його на суходолі. У своєму заповіті він накаже, щоб у день похорону «Красуню» вивели на буксирі з гавані, провертіли у ній дірки і затопили пристойно на глибокому місці. Дочка не ремствуватиме на нього за його бажання, щоб ніхто не порядкував на останньому судні, яким він командував. Проти того майна, що він їй залишить, вартість 500-тонного баркасу нічого не важить. Усе це він говорив жартівливо, підморгуючи оком: кремезний дід був надто повний життєвої сили, щоб відчувати сентиментальну розчуленість. Але заразом була в його очах під час тих розмов і якась задума, бо він любив життя і щиро втішався його дарами – своєю доброю славою і багатством, любов’ю до дочки і радощами, які давало йому судно, – забавка його самотнього дозвілля.

Читать дальше