Joseph Conrad - Кінець неволі

Каюту він опорядив згідно з простим своїм ідеалом комфорту на морі. Одну стіну зайняла книжкова шафа (він кохався в читанні); навпроти ліжка висів портрет олійними фарбами його покійної дружини: профіль молодої жінки, довгий чорний кучер подовж щоки. Три годинники присипляли капітана цоканням і вітали його навперебивки своїм дзвоном, коли він прокидався вдосвіта. Він вставав щодня о п’ятій годині. Помічник, вистоюючи ранкову вахту, пив біля стернового колеса вранішню каву і чув крізь широку відтулину мідного вентилятора, як полоскався, чмихав і гомонів капітан, відбуваючи свій туалет. Ці шелести заступало приглушене, стримане бурмотіння гучного поважного голосу, що проказував отченаш. По п’яти хвилинах голова і плечі капітана Уоллея виринали знизу. Зупинившись на сходинці трапу, він обводив оком обрій, дивився на поставу вітрил, глибоко вдихав свіже повітря. Тільки після цього здіймався він на ют і, піднісши руку до козирка кашкета, велично й ласкаво вітався: «Доброго вам ранку». Рівно до восьмої години він ходив по палубі. Інколи – не частіше, ніж двічі на рік, – він спирався на грубу, як дрючок, палицю, бо йому затерпало стегно. На думку капітанову, то був легкий напад ревматизму. Опріч цього не знав він інших фізичних хвороб. Коли дзвінок кликав до сніданку, капітан спускався вниз, годував своїх канарок, накручував годинники і сідав на чільному місці за столом. Перед його очима на кленовій перебірці кают-компанії висіли в чорних рамках великі фотографії дочки, її чоловіка і двох немовлят з пухкими ніжками – капітанових онуків. По сніданкові капітан своїми руками стирав хусточкою порох із скла цих фотографій і обмітав олійний жінчин портрет мітелкою, що висіла на мідному гачку поряд важкої позолоченої рами. Потім, зачинивши двері своєї каюти, він усідався на канапі під портретом, щоб прочитати розділ із грубої кишенькової Біблії – її Біблії. Але часом він сидів там мало не півгодини, заклавши пальця поміж сторінки і не розгортаючи книжки, що лежала у нього на колінах. Може, в такі хвилини він згадував раптом, як любила небіжка море.

Вона була йому вірна жінка і справжній товариш. Капітан непохитно вірив, що не було і не могло бути ні на воді, ні на суходолі розкішнішої, веселішої господи, ніж та його домівка на кормі «Кондора», з великою – білою з золотом – кают-компанією, оздобленою, немов для безнастанного свята, вічно свіжою гірляндою. Посередині кожної панелини, вгорі, місіс Уоллей намалювала по букетові європейських квіток. Дванадцять місяців пішло на цю роботу, виконану з найбільшою любов’ю. Капітан завжди вважав її за диво мистецтва, за найвище досягнення смаку і таланту, а старий Свінберн, його помічник, раз у раз, спускаючись у кают-компанію до столу, зупинявся і споглядав, пойнятий захватом, як посувалася праця. «Здається, що можна почути, як пахнуть ці троянди», говорив він, вдихаючи легкий дух скипідару. В той час у кают-компанії завжди тхнуло скипідаром, і цей пах (признавався згодом помічник) таки відбивав йому хіть до їжі. Зате тішитися з її співів йому не заважало ніщо. «Пані Уоллей співає, пане капітане, як справжній соловейко», – говорив він глибокодумно, уважно дослухавши над заскленим люком кінця пісні. Погожої години, на вранішній вахті, капітан і помічник прислухалися до її трелей та рулад у супроводі піаніно, що долітали знизу. Він виписав піаніно з Лондона того ж дня, коли вони заручилися, але інструмент прибув лише через рік по їх одруженні, обійшовши ріг Доброї Надії. Великий ящик був частиною першого вантажу, заадресованого прямо на Гонконзький порт. Юрбам на діловитих сьогочасних набережних ця подія видається такою ж туманно-далекою, як темні віки історії. Але капітан Уоллей міг за півгодини самоти пережити вдруге все своє життя з усім його романтизмом, ідилічністю і горем. Йому самому випало закрити їй очі. Її ховали з-під прапора [3] Людину, що померла на судні під час рейсу, ховають у морі: зашитого в полотно мерця кладуть на спеціальний поміст, накривши, на знак останньої пошани, національним прапором; поміст перехиляють через борт, і тіло «з-під прапора», який залишається на помості, падає у воду. : вона відійшла, як жінка моряка, і сама – моряк душею. Він читав над нею молитви з її ж власного молитовника, і голос йому ні разу не ввірвався. Підводячи очі, він бачив перед собою старого Свінберна, що притискував до грудей свого кашкета; сльози текли по суворому, запаленому вітром, нерухомому обличчю, що скидалося на змочений зливою обтісок червоного граніту. Добре було цьому старому морському вовкові, що міг він плакати. А капітан Уоллей мусів дочитати до кінця. Але кілька день після того, як сплеснула вода, капітан ходив, мов стуманілий. Літній матрос, вміючи орудувати голкою, пошив дитині жалобне вбраннячко з чорної небіжчиної спідниці.