Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього

Грішив, але не сам? Це – істина правдива!

Я – нечестивець, деліхан? Що ж, я – не ви!

Один Омар Хайям! Це – істина правдива!

Приречений Хайям до смерті вже страждати.

Веселощі ж твої – як вибрики лошати.

Поберегтися слід, бо злий людський талан:

все взяти норовить, взамін – дурницю дати.

Між вчених віслюків ти, друже, пнешся з шкіри,

щоб визнали своїм ці дурні-лицеміри,

бо звинуватять враз, якщо ти не осел,

що підривав щодня святі устої віри.

Душевний спокій зник в поета й падишаха,

втомившись від життя, повзем, як черепаха.

Не треба нам біди вимолювать в Аллаха -

подякуй і за це, коли вже бідолаха.

Як жити в світі цім, де моляться за гроші,

де сивих мудреців повчають всі святоші?

Сліпим, глухим, німим прикинься, друже мій,

або підстав горба під віслюкові ноші!

Отой, хто ніс в життя нещастя і облуду,

хай милості не жде у день Страшного суду.

Прощає Бог того, хто не творив добра,

але не злодія, не вбивцю чи паскуду.

В борні за щастя всіх ти натерпівся страху,

але не захистив сусіда-бідолаху.

Ти друга не зігрів, хоч людство захищав -

даремно голова лягла під меч на плаху.

Хайяма мудрим звуть дурні провінціали,

та зайві, бачить Бог, від неуків похвали:

про себе і про світ не знаю я того,

що знають школярі, які мене читали.

Несучи на плечах прожитих літ вериги,

листаю будні я, мов нецікаві книги.

Хоч вчився в долі вік, пошився в дурні я:

не люди – Небеса! – плетуть свої інтриги.

Коли небесний кінь вернувся із безодні,

коли зіркам дали імення благородні,

коли на дошках доль з’явились імена,

в той день змирились ми. Покірні і сьогодні.

Світ небуття давно в моїй буяє плоті,

живе людська біда в душі, як у господі.

І знає лиш Аллах, коли і де вітри

і мій розвіють прах, як попіл на городі.

Будь ласка, не журись, не втоне світ у морі.

Лишивши небозвід, не зможуть впасти зорі.

Твій прах не щезне теж – згодиться для цеглин,

з яких сусід зведе стіну в своїй коморі.

Трояндові кущі, так трепетно духмяні,

ростуть з дівочих уст, тому такі багряні.

Стебло, яке зламав, нагадує мені

про прах усіх красунь, що зв’янули зарані.

Не мни, будь ласка, трав, що виросли високі:

їм коси віддали красуні чорноокі.

З дівочих уст ростуть троянда і тюльпан,

їх теж ламають всі – і добрі, і жорстокі.

В майстерню гончаря чомусь забрів я вчора.

Мені в цей день краса відкрилася сувора.

Коли крутився круг, про глину думав я:

у потойбічний світ відкрита врешті штора.

Для чого ці пости, молитви виняткові

і в погрібцях вино просить, як жебракові?

Сьогодні ти – поет, а завтра – черепки

від незвичайних чаш у Божім кулакові.

Зросли ці колючки, що на ногах у звіра,

із кучерів м’яких, немов шовки Кашміра.

А круглі башти веж, зубці старих фортець —

вже шаха голова і п’ятірня еміра.

Небесний звід комусь – це сонце й зірка рання,

а вченим звіздарям – це камінь спотикання.

Але не поспішай втрачати в спірці глузд:

і в небесах про нас є спори і вагання.

Я чув краплини плач у сонячнім горнилі.

Сміявся океан і пінився на брилі:

«До неба долетиш, впадеш дощем звідтіль,

а потім твій ручай морські обіймуть хвилі…»

Ще раз в цей світ Господь не нас пошле гінцями —

в грядущім не мені стрічатись, друзі, з вами.

Ловіть же мить життя: не прийде вдруге, ні!

Не прийдемо і ми з відомої вам ями.

Як можеш, не тужи за днем скороминущим,

не отягчай душі минулим і грядущим.

Скарби свої розтрать ще в грішному житті,

бо в потойбічний світ ти підеш неімущим.

Не хмур, будь ласка, брів, терпи удари долі:

найшвидше гинуть ті, які душею кволі.

Над нами фатум – скрізь. І він сильніший нас.

Не лий даремно сліз – не сип на рани солі.

Пилинка ця була живою, вірогідно.

Кучериком або бровою, вірогідно.

Зітри з лиця свого ти ніжним рухом пил:

красунею він був – Зухрою, вірогідно.

У русі Всесвіту одна мета – людина.

У правди Господа одні уста – людина.

Як перстень з Божої руки – кільце планет,

а в персні тім мережка золота – людина!