Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього

Мені з мечеті крук прокаркав: «Кара! Кара!»

Ми, люди, як ляльки. А долі – ляльководи.

Прозорий натяк? Ні! Немає в нас свободи:

актори ми, а світ – Всевишнього вертеп,

що стане сундуком, як скінчаться пригоди.

Хто світ відвідав цей, той знав гірке причастя,

бо вічним бути тут нікому не удасться.

Щасливий, мабуть, той, хто юним світ лишив,

хто ж зовсім не прийшов – той мав стократне щастя!

Як в світі цім не жив, а треба помирати!

Достойно це зроби, коли немає ради.

Ти – згусток м’яса, жил, мереживо кісток.

Це щезне все колись? Не бачу в тім утрати!

Ми – джерело забав, ми – копанка з журбою.

Ми – слави ручаї і кринички з ганьбою.

Людина – цілий світ з хулою й похвальбою,

в ній – гордий падишах, народжений рабою.

Добродію, міцній, візьми у злого сили -

не знатимуть біди всі люди до могили!

Для істини коли б знайшовся в світі трон,

ми щиро й від душі всі Господа б хвалили.

Як сріблу не скоривсь і не піддався злату,

то вірний, друже, ти законам шаріату.

Зніми халат оцей, веретище візьми -

лиш так ти збережеш над серцем царську владу.

Ти друга не тривож і не молись до неба,

коли прийшла в твій дім негадано халепа.

Кріпися у біді, не клич зітхати нас,

а вистраждай все сам – достойно, як і треба.

Приманку Бог поклав. Навколо неї – сіті.

Полює дичину – нас має на приміті.

Він на людей вину поклав за всі гріхи,

хоч з дозволу Його пороки в Божім світі.

Той гарно в нас живе, сміється, а не тужить,

хто слуг своїх не мав та іншому не служить.

І той, кому Господь послав пісні коржі

та затишок в кутку, де з Господом він дружить.

Ти руб’я зодягнув. Йшов до зірок крізь терня?

У маківці твоїй давно засохло зерня!

А суть твоя одна, що в рам’ї, що в парчі:

хоч зовні ти – святий, душа твоя – мізерна.

Як предки, упадеш ти прахом незабаром:

удари від Небес нам не проходять даром.

Ти вічності напій від підлих не бери,

хоча душа твоя палатиме пожаром.

Багацько літ шукав я суть в земній юдолі,

але думки мої в житті не грають ролі.

Як постарів, узнав, що я не маю знань -

от істина життя, дарована від долі.

Я в кращому з усіх світів учусь, як в школі.

Немовби чорнороб, нажив пером мозолі.

Підмайстром-школярем завершую я дні:

я б майстром стати міг, та недостатньо волі.

Хто дасть достойному достойну нагороду?

Я за достойного піду в огонь і воду.

Коли зазнати захотів пекельних мук,

то недостойних запроси в свою господу.

Споконвіків земля лежить в бика на спині,

а золотий тілець – як сонце смертним нині.

Глянь, Господи, на світ без зайвої гордині:

між двох биків – осли! Де місце тут людині?

Мерзенний блюдолиз їв плов сьогодні вранці,

а я, голодний, крав гарбуз гнилий на грядці.

Нехай мене Господь рятує від спокус

з підлоги взяти хліб, що кинуть можновладці.

Не поспішай в ці дні шукати ревно друга,

не слухай похвалу, немов пісні ашуга.

Все з розумом ціни – тоді побачиш ти,

хто – друг, хто – ворог чи базікало-папуга.

Півсвіту, царю мій, у тебе під п’ятою,

а я в корчмі сиджу над чаркою пустою.

Але талан царя – моєму побратим:

все скінчиться для нас могильною плитою.

З достойними хвали дружи в годину скрути.

Негіднику не вір – загонить ніж у груди!

Як ліки він наллє – ти випити не смій,

а з чаші мудреця налий собі отрути!

В нас правда не росте, як на городі зілля,

а от брехні давно під небом цим привілля.

Даремно не журись, бо не змінити світ:

всі сприймуть цю борню за напад божевілля.

Живеш вільніше птиць одну лише хвилину:

вогонь, вітри, вода нас гнуть, як бадилину.

Та, друже, не журись: до праху наших тіл

Бог іскру вклав і дух, і не одну краплину.

Веселим будь, не стань заручником моралі:

люби вино міцне, зривай з красунь вуалі!

Не довговічний ти, тож вчися жити й далі,

радій, коли між нас є друзі досконалі.

Забудь про калиту, вчись гонор гамувати -

і вирвешся з тенет, розбивши в серці грати.

Вино смакуй, косу коханій розплітай —

життя мине, як день. Послухайся поради.

Не йшов я п’яним в храм? Це – істина правдива!