Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет – утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно…

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої – не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний – завше зірве кращий плід.

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра – помовчи:

хто з друзів двічі вип’є цю отруту?…

Знання та багатство – троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись…

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось – визнаний майстер, а хтось – горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось – килими для могутнього шаха!..

Не золото – знання дають свободу:

в них – слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

Поет – не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче – на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть – свого гінця.

Від нашого життя – у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані – заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце – не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв…

Що ж – кину у вогонь чи настромлю на голку.

Життя не зву життям, бо дах мій – небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід…

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову – під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

Любов до тебе – вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене…

Душа без мук любові – як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа…

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим – яд гадюк…

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось – доля зла, у когось – люба пані,

смерть – камінь із Небес, а ми – побите скло!

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

Ти – срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і в’язниця.

Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

Сьогодні – пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом – і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй – красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,