Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього

Нікого не винить лише мудрець!..

Задумав що Аллах, як дав жадобу нам?

Потішити тіла й віддати хробакам?

Так, задуми Творця не зрозумівши толком,

без толку живемо і йдем навстріч гробкам.

Не схвалюю брехню, бо я не лицемір.

Вклоняюсь істині, яка найкраща з вір.

Я з вами став на прю, і грішники, й святоші!

Аллах акбар, і Він розсудить мудро спір…

Коли б всезнайком став, як деві, хитрий біс,

то доля не була б за тайною завіс,

зарані знав би я, коли біда чатує -

не бачив би ніхто моїх гарячих сліз.

У морі слів є сокровенна суть -

її нам мудрі люди принесуть.

Про Всесвіт думаю – одні лиш тайни,

відклав розгадку їхню на майбуть.

Терзаюся роки в земній юдолі

і суть людей взнаю, хоча й поволі:

знітившись, бороду куйовдять всі,

або скриплять зубами у неволі.

До мудрих вчителів ходили ми колись.

Їх мудрістю, здалось, ми підкорили вись.

Та лиш в кінці життя ми істину збагнули:

із праху ми! Як пил, до хмари піднеслись.

Є люди, звиклі братися за меч:

їм не життя, коли без ворожнеч!..

Горбатих, кажуть, виправить могила,

а ці життям ганьблять своїх предтеч…

Хвалько стає донощиком мулли.

Зберіг ти тайну – гідний похвали!

Вона – слуга, допоки таємниця,

розкажеш всім – зазнаєш кабали…

Твої злодійства – тавра чи печаті,

а ти в Аллаха просиш благодаті.

Надієшся даремно ти, повір:

посіяв зло – його ти маєш жати!..

Мій друг у недруга мого вже гість…

Як не мудруй, та це погана вість.

Не їм я цукру – раптом там отрута?

Боюся мухи – з коброю щось їсть!..

Позичив недруг погляд у гадюк,

а в пазусі – достатньо каменюк.

Поглянув би на мене, як на друга,

я посміхнувся б також без принук.

Ти добре знаєш – буде каяття,

але чи буде час для вороття?

Трудись, щоб добрий слід в житті лишити,

щоб грішним не було твоє життя.

За істиною йди – і знайдеш путь вперед,

а зваби всі свої спали, мов очерет.

Коли захочеш людям істину сказати,

то не шукай найвищий в місті мінарет.

Від сивини в очах стає вже біло,

тож поспішай узятися за діло,

бо як в житті тобі сягти вершин,

як стануть немічні душа і тіло?

Як дошка шахова, лежить земля,

на шиях у фігур – Судьби петля.

У небуття пішли і пішаки, і ферзі…

І ми зіграєм в шахи опісля.

Коли не п’єш вино, щодня ти чуєш сміх.

А питимеш щодня – всі визнають за гріх.

Мудрець, бродяга й шах все ж не страшаться суду!

Ти не із них? Не пий! Віддай мені свій міх…

Недоля, корчмарю, готує нам розлуку:

для тебе – збитки лиш, ну а для мене – муку!..

Востаннє дружать тут твій джбан і піала:

ти джбан з вином підняв – я з піалою руку…

Вино – наш щирий друг, та є у нього вада:

чим більше дружиш з ним, тим менша в тебе влада.

Як мало – ліки п’єш, багато – п’єш отруту!..

Тож друзів бережись, правителю Багдада…

Допоки Божий світ не стлів дотла,

тебе й корчму розлучить не хула:

до чаш припав, як до груді дитина,

тепер свята для тебе піала.

І кожний образ – стертий кимось слід -

в могильнику часу мільйони літ.

Та зробить Всесвіт врешті коло -

Всевишній явить нас у Божий світ.

Як сніг вершин, у мене сивина.

Сади цвітуть, та, мабуть, не моя весна.

Білоголовому від матінки-природи -

то чорний хліб, то залишки вина…

Велика таємниця в цім вині:

Знак Неба бачу в кухлику на дні!

Підчаший, хочу я омити душу -

подай безносий джбан скоріш мені!..

Вина налийте – щезне хай біда,

хай радість буде в мене молода.

Вино – вогонь, але земні печалі

погасить враз, немов Жива вода…

Любов Аллах створив давно на честь Землі

і чашу пристрастей поставив на столі.

Мед бурштиновий з молоком ти пив раніше,

тепер – журу, закоханий Абу Алі.

Твоя коса страшніша, кажуть, змій,

але боїться стріти погляд твій!

Сповза по спині аж до п’ят і в’ється

у такт ході на стежечці крутій.

Душа стліває, наче та свіча,

я з ніг валюся, мовби від меча,

та твій прихід, красуне, – гарні ліки,

хоч лікар хворим їх не признача…