Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

Та з радістю пишу я безкінечну книгу -
заради вічного віддав себе в кормигу,
розтратив розум свій, аби він був у вас.

Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетів би до зірок, узявши в неї крила,
та й досі пішки йду, нещасний, на Парнас…

В кайдани закувавши два катрени,
я взяв дві рими для восьми рядків.
А з них середні крайніми обплів -
злились в одно васали й сюзерени.

А два терцети – як заключні сцени,
для римування стало більше слів.
Любов я славлю чи таврую гнів,
та числа й лад – постійні шлейфи-трени.

Як хтось відкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввійде він до вінчаної касти.

А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мішурою,
в симетрії карбуючи контрасти.

Кокеток звабливі позори,
умілих вершників блискучий стрій,
човни на хвилях в далі голубій,
розмови про любов, пташині хори,

в ранковій тиші непорушні гори,
в ніч місячну раптовий сніговій,
рубіни на обручці золотій,
дзюрчання ручаю, лугів узори -

це тільки плями у густім тумані,
якщо мені всміхнеться люба пані,
краса якої вища похвали.

Коли надворі раптом вечір смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закохані були…

Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис мені рукою.
Що буде біль помічений тобою,
від страху онімів на хвильку я.

Кохання бог мав руки ратая:
сирійським лучником,що прагне бою,
безмовно він стояв переді мною -
лиш чувся свист стріли чи нагая.

Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навік позбувся тями -
тікав від тебе, наче гнався біс!…

І от я в колі тих, що мають долю
щодня вмирати від страшного болю
й життя топити у потоці сліз.

Прийдіть послухати мої зітхання,
сердешні люди – душі благородні,
хоч Богу ті зітхання неугодні,
бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи моє бажання,
сухі у мене очі від сьогодні.
Колись гарячі руки – вже холодні,
хоч болем в серці жевріє кохання.

Почуєте, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стріла Амура,
та котру жде достойне потойбіччя.

Побачите мого життя згасання,
бо я в полон віддався без вагання
душі, яка лишила Беатріче…

Подумав я, втомившись від скорботи,
чи винен був, що ми такі хмурні,
чи й справді горимо щодня в огні,
мов іншої не маємо роботи.

Любові бог лишав мене свободи,
та серцем відчував, що в глибині
мій дух живе, як перше, у мені -
то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,
міняв безсилля на слабке старання
і, щоб зцілитися, до Вас спішив.

Гадав, що скінчиться пора осіння,
та пережив натомість потрясіння,
відчувши, що душа тікає з жил.

Світанок зріє, плачуть солов’ї,
та ближні доли сховані в тумані,
а по горі, щоб стрітись на поляні,
киплячим сріблом плинуть ручаї.

Не бачачи, я відчував Її:
стояла поруч в золотім убранні…
Дивуючись й радіючи омані,
до ніжної руки простяг свої,