Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

У тебе, серце, фатум – лиш терзання,
та слухай – голуб стогне на вікні.
Хоча не він в любовній западні,
все ж до твого своє додав ридання.

Таке тобі від Неба безталання:
зі мною світ в зажурі день при дні,
лише кохана не пришле мені
ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина – лиш вона,
котрій віддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таїна?
Заради тебе вдався до фіглярства,
щоб чашу горя випити до дна!…

Хай почестей шукають невгомонні -
палаців, храмів, сяйва позолот
і тих скарбів, що завдають гризот,
від котрих тисячі ночей безсонні…

Казкові квіти квітнуть в оболоні,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холодній мураві дзюрчання вод,
Мадонни образ на святій іконі,

а в нетрях лісу, у громадді гір -
дріада злякана і швидконогий звір,
печери, що не знали днини…

Повсюди бачу тільки погляд твій,
яким я любувавсь в полоні мрій,
та до якого не знайду стежини.

Не витерплю повік яскраве світло,
яке так сяє на її чолі.
Очам, що звикли кліпати в імлі,
дивитись легше на кипляче срібло.

Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,
немов праобраз Раю на землі.
Тому-то нам, так зашкарублим в злі,
це – засторога щось вчинити підло.

Ні, не для пристрастей ця яснина:
як милість вища, як величний дар,
Всевишнім послана на грішну землю.

Всім душам благодать несе вона,
лише свою від решти відокремлю,
бо в ній віддавна незгасимий жар.

Це тут упав Ікар. Слід літуна
бурхливі хвилі бережуть і нині.
Тут шлях його закінчився в пучині,
та тільки заздрість – подвигу ціна.

Хоч смерть його окуплена сповна,
бо він упав, щоб стати на вершині…
Блаженний той, в чиїй страшній кончині
звитягу бачать різні племена.

Таїться радість у безмежнім горі,
він, наче птиця, долетів до хмар,
щоб вільним вмерти в голубім просторі,

де лиш таким, як він, звели вівтар…
Віки його ім’я хлюпочеться у морі:
в найбільшій із могил лежить Ікар.

Співав і я. Чи солодко звучали
мої пісні – Господь складе ціну.
Святкові днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалі.

В людей розумних пристрасті – васали,
моя ж – мене послала на війну…
Мені чи їй – сорочку б гамівну,
а я натомість – зводжу п’єдестали.

Закоханий, завжди надіявсь я,
що зачарую співом солов’я,
що словом щирим пом’януть нащадки.

Про себе добре думати я звик,
та чують всі лише страждання крик
в сонеті, що не знайде адресатки…

О краю мій! Прости за пієтет,
але до нього змушують красоти
твоїх долин та в сяйві позолоти
розкішний Апеннінських гір хребет.

Дай відповідь, якщо спитав поет:
колись тобі скорялися народи,
а нині по тобі бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?

Чому так сталося в лиху годину?
Зневірились ми в Богові хіба,
що Він кладе тебе у домовину?

І тішить декого твоя судьба -
підступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повік вас жде ганьба!…

Дається важко майстру одкровення,
бо в камені заховане воно.
Шукаю в ньому задуму зерно
рукою, що діждалася натхнення.