Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

Твоє, Мадонно, лиш благословення
в моїй роботі служить за стерно.
До неба піднесусь? Впаду в багно?
В моїм умінні – не завжди спасення.

Твоя байдужість не зведе в могилу!…
В Тобі – життя і смерть… Мені ж під силу
втілити в мармур смерть… Тому спаси,

як викличу на герць судьбу лукаву:
дай душу статуї, собі на славу,
митця не вбивши чарами краси…

У мармурі, в завітній глибині,
вогонь, мов друг, спроможний затаїтись.
І тільки з ним бажає камінь злитись,
щоб згинути в нуртуючім вогні.

А згодом затвердіти, як в броні,
і з вищою ціною оновитись,
мов та душа, яка змогла пробитись
із тартари, гартуючись в борні.

Прислухайся: в мені вже чутно тріски -
в глибинах серця народились іскри!
Ще мить – і я розвіюся, мов дим.

О ні! Вогонь, як біль, душі пасує,
бо в ньому дух росте. Його карбує
Любов своїм чеканом золотим.

Як тільки Папа Лев усівсь на троні,
мені в тюрмі всміхнулася свобода.
Подякувати Папі є нагода,
хоча в тюрмі – не гірше, як на волі.

Сидиш за гратами і дякуй долі,
бо кредитор не стукне у ворота.
Безплатний харч – хіба це не вигода?
І спати покладуть не завше долі.

Ти не холуйствуєш тепер у пана,
перед очима не мигтить сутана:
гріх відпускати вміємо самі!…

Ти не працюєш, та не менша шана,
як і тому, хто на роботі зрана,
бо за неробство не сидять в тюрмі…

Любов й Надію нам Всевишній дав,
як шлях важкий до щасної вершини.
Та навесні від них – чверть половини,
і ждати свіжих сил нема підстав.

В схололім серці знову льодостав,
на голові посіялись сивини.
У відчаї, можливо, без причини
я кличу смерть для ігрищ і забав.

О смерте, друже, символе покою,
я – дерево з опалою листвою:
не сльози їй потрібні – ручаї!…

Надіюся, що стрінешся з мольбою
і, люблячи закоханих, рукою
закриєш очі втомлені мої.

Одне начало і такі ж причини,
з яких людське життя й космічний рух,
народження землі без повитух,
небесний простір і морські глибини.

Для почуттів й ума – одні картини:
немає чисел для усіх розрух,
для виміру астральних завірюх,
для них малі усі земні аршини.

Бо тут обман, ворожість, безліч зла,
грязь заздрощів наш світ обволокла,
серця жорстокі та низькі бажання.

Всі неуки готові йти у бій,
щоб вечором зробити ранок мій,
сховавши в хмари сонячне сіяння.

Хто дух зміцнив нам на краю могили,
забравши смерті жах і присуд долі?
Хто зняв кайдани з душ в земній юдолі,
щоб в тайни Неба браму ми відкрили?…

Вікам й рокам Господь надав вітрила
(твоя це зброя, час!), але доволі -
в моїм житті літа не грають ролі,
бо їхньої я не страшуся сили.

А рвусь увись, бо сповнений я віри:
Небес кристали – вже не перепони,
їх подолаю, як здолав я страх.

Закостенілі зрушую закони
і думкою пронизую ефіри,
лишаючи внизу Чумацький шлях…

Строкатий сильний звір – простий народ:
не знаючи межу своєї сили,
беззаперечно рве він власні жили,
якщо роботу вкаже «ляльковод».

Один удар – й немає перешкод,
та звір наляканий, бо часто били.
І буде він таким аж до могили,
віки не маючи своїх клейнод.

Не раз і сам знущався над собою,
за гріш себе караючи тюрмою,
хоч попаде копійка до казни.

Що світ його, і невтямки народу!
Біда тому, хто вчити мав нагоду:
у груди мудрим вчителям – рожни!…