Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

Я народився знищити порок -
крутійство чи облуду і тиранство.
Але ціню Феміди адвокатство:
май Розум і Любов – її урок!…

У висновках, які зробив пророк,
якщо про істину казав без чванства,
знаходив ліки я від окаянства
та від брехні – стрічається щокрок.

Мор, голод, війни, буйство супостата,
пересуди чи суд супроти свата -
біда для тих, хто ще не знав оков.

Заради влади брат вбиває брата -
історія на приклади багата…
Рубати корінь зла я в світ прийшов!…

Де ангелу земному фарби взяти,
щоб красоту створити неземну?
Напевно, мав за будь-яку ціну
на небі – в Царстві Божім – побувати.

Як промінь сонця – локон, пишні шати -
немов Вселенську змалював весну.
Де бачив він таку красу ясну,
що горні духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру
зобразив посмішку – як символ миру,
в зорі узявши колір для ланіт…

Дерзнув він Рай на землю опустити,
тож буде він довіку знаменитим,
допоки існуватиме цей світ…

Пора! Вже зоряниця над полями
рожеві підганяє табуни.
Не треба, Лілла, сліз! А лиш зітхни -
зітхання стануть нашими гінцями.

Як, крадучись таємними путями,
Алфей [4] Алфей – річковий бог. не ждав побачень до весни,
так наша думка зрине з глибини,
а шлях любові вказано серцями.

Зірниці дві палають угорі -
і промінь дружби шле зоря зорі,
хоча не стрітись їм на небосхилі.

Над нами пташка тьохкає в гіллі -
дерев коріння, мо’, сплелись в землі,
яка всі тайни зберігати в силі…

Діброва-пустка, подруга печалі,
в цей час, коли пора коротких днів,
стоїть в чеканні з півночі вітрів,
які снігами засипають далі.

Вже кучері дубів сивіші сталі,
водночас з ними і поет сивів.
Сніг сиплеться з небесних рукавів
на квіти ті, що п’ють лиш води талі.

Про ці похмурі та короткі дні,
мов про кончину, думалось мені,
бо радість не прийшла журбі на зміну.

Бо холодніша від усіх моя зима,
й злостивий Євр мене сильніш дійма,
й немає вже надій на переміну.

Ти та, якій недоля дар злощасний -
так чарівну красу – колись дала,
затаврувала, назбиравши зла,
німіти змусила рабиню власно.

Італіє, не будь така прекрасна,
стань сильною, як досі не була,
щоб всім, хто прагнув сонця і тепла,
від зустрічі з тобою стало жасно.

І не текли б тоді, як з гір вода,
сьогодні раті по альпійських схилах,
не напувала б По чужі стада,
бо ти відстояти свободу в силах.

Натомість ти воюєш проти брата,
бо й досі ще служебка супостата.

Вся ця місцина, мабуть, перезнята
з гравюр старих: майдан, місток, ріка…
Спинялася на мить юрба людська:
я полоненого веду солдата.

Ось дітлахи – немовби потерчата,
а ось рибалка – на грудях луска,
а ось – жебрак, та схована рука:
його шарманка не для супостата…

Прощаючись, віддав солдатик честь -
від Сакса-співака щось в ньому єсть,
та не співав чомусь під час роботи.

Мабуть, лиш рік тому призвався він -
з резерву чоботар, боєць піхоти:
летить, як лист, за вітром навздогін…

Себе знайшов я в юрмищі солдат.
В запльованій, прокуреній казармі
чув вперше голос музи за півдарма:
в сонеті всі слова послав назад.

Не побоявшись пострілів гармат,
пройшла та муза тил ворожих армій.
Від сліз лиш очі збільшились стократ -
були великі та безмежно гарні…