Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

купаю їх у сонячнім промінні:
два сонця на небесному склепінні –
світило предковічне і Вона.

Затьмарювало перше тільки зорі,
схилившись перед другим у покорі:
Божественна була та яснина…

Завмерли небо і земля вві сні,
і звір затих, і спочиває птиця,
і всипана зірками колісниця
вже об’їжджа маєтності нічні.

А я – в сльозах, у розпачі, в огні,
бо вже й перо не втримає десниця.
Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,
та образ твій – утіхою мені.

Так сталось, що, страждаючи від спраги,
в житті я зміг добитись рівноваги:
отрута і нектар – з живих джерел напій.

Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру і стільки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…

До ніг її схилявся я в рядках -
сердечним жаром променіли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землі й тягнувсь до зір в думках.

Співав про злото кіс у кісниках,
багацько слів сказав про очі й руки,
З блаженством райським міг рівняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.

А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,
крізь шторм, який мене товче, як в ступі,
пливу життям, кермуючи навгад.

Любовний вірш не пишеться без віри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а ліри
вже налаштовані на скорбний лад…

Нен асить, лінь, м’які й зручні дивани,
прогнавши благодійність, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички наші нас лишили шани.

Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подівся з луком Купідон,
а Гіппокрену [1] Гіппокрена – джерело на вершині Гелікона в Беотії, яке утворилося від удару копита Пегаса. За міфом, наділене здатністю давати поетам натхнення. випили тарпани.

Ця спрага насолод, вінків лаврових!…
– З дороги, філософіє босяцька!
Йди геть! – кричить підкуплена юрба.

Поете, йди! Йди мимо гонорових
і витримай від них удар зненацька.
Важкий твій шлях – така твоя судьба!…

Італіє, усіх племен царице,
де доблесті твої, де геній твій?
Кастильський хор [2] Кастильський хор – маються на увазі Музи так званого іспанського Парнасу. замовкнув – тож мерщій
над честю муз будь-хто тепер глумиться.

Не лаври вже в ціні, а багряниця,
бо нині зло прямує по прямій,
а з калитою всякий вже гордій,
бо голову пусту підмінює скарбниця.

В словесності пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).

Журись зі мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…

На човнику каталась люба пані,
і спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безліччю пісень вона -
чи щебетав то соловій в гортані?

Куди причалить, я не знав зарані,
чекатиму, можливо, допізна,
бо серед дів земних така одна -
богині я зізнаюся в коханні.

Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.

І прокидалися в душі моїй
слова, які сказати хочу їй,
які тепер лунають звідусюди.

Отару білорунну чи хмарину
жене пастушка в діл, і путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
і тінь від гір, що залила долину.

Зітерши піт, ратай розправив спину,
бо згодом в полі запанує тьма,
волів своїх звільняє від ярма,
додому гонить втомлену скотину.

І тільки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
від місяця послання жду таємне…

В очах моїх відбилась пастораль -
і стала враз солодкою печаль,
бо на душі – щось болісно приємне.