Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета

Я ж був таким, як бачила вві сні
ти, Ліна. Так ти сон свій описала,
що деякі слова зітер вустами.

«Ти моряком привидівся мені.
Зійшов на наш причал, а я стрічала…
Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»

Життям приніс я радощі кому?
Хто пам’ятає друга-нелюдима?
Бреду життям з роками за плечима,
від сонечка ховаючись в пітьму.

А заховавшись, спокій де візьму?
Як тільки ніч – вже думка невтомима.
І не рятує від людей ця схима,
й самому важко…Знає Бог, чому…

Можливо, що споганив власну долю:
у вічі їй дививсь, немовби тать.
І рветься дух, щоб збавитись від болю,

але не шле Всевишній благодать:
щоб щось змінити, треба мати волю -
Любов і Щастя на шляху стоять!…

Душа у жмурки грається зі мною,
а розум бачить, що пошився в дурні,
але, страшко, не стане на котурни:
за щастя він не бідкався з ціною.

Обходжу будь-кого я стороною,
щоб не заводити дебати бурні.
Не завше супротивники культурні,
та їхню ницість поясняв нудьгою…

Думки німі під тяжкістю такою,
мені ж здалось: живу в часи блаженні,
якщо на мить страждання заспокою.

Щоб зберегти всі знахідки щоденні,
стискаю їх я владною рукою,
та тільки пустоту відчую в жмені…

Мов карб, у серці погляд ваш, сеньйоро,
та, хоч цей погляд славити я рад,
сонета красномовніший стократ
цей карб очей, дар Неба для актора.

Очей сонети – гнів чи непокора?
Таким, як я, немає в них пощад.
Та дане слово не візьму назад:
я – бик, що жде свого тореадора.

Я образ ваш на дереві різьблю,
цей вірш пишу і Господа молю,
щоб мій вогонь розплавив вашу твердь.

Про вас я думаю щодня й щомить,
заради вас готовий вічно жить
і через вас прийму за благо смерть…

Чужинські землі, синій безкрай моря…
За ними – рідний дім і отчий край,
йому не встиг сказати я «Прощай!»
і чи скажу: чужинська мова поряд…

Шукаю ліки від жури і горя:
не взнав путі назад, в душі – відчай!