Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього

Лоза запломеніла, як зоря,

трава жовтіє, наче догоря,

а листя, що шуміло, мовби натовп,

упало ниць, як раб до ніг царя…

Не в кожній кралі є та таїна,

яка буває в доброго вина.

Та всяка із красунь вину подібна:

підступно зрадить будь-кого вона.

Мандрівник-сонечко у вишині,

дарунок в небесах знайди мені.

Таких закоханих ти вже стрічало

чи бачило покійними в труні?…

Без сяєва твого лиця похмурі дні:

у темряві тепер серця й стежки нічні.

Тому крізь сльози я дивлюсь в страшному сні,

як ти дісталася комусь, а не мені.

Знов чашу із трунком п’єш, серце, до дна,

хоч ти – мов троянда в саду чарівна.

Кохання і квітка – мов полум’я свічки,

та видно багрянець лише дотемна.

Цвіте троянда у моїм саду,

радіє сонцю, на свою біду:

коли настане день мого весілля,

пелюстками обсиплють молоду!..

В людськім садку теж парші на плодах.

Плакучі верби чи жінки в сльозах?

Небесний садівник про нас подбає -

і наші болячки сховає прах.

До Мекки люд приходить у сльозах

і, каючись, лицем лягає в прах.

Радіють грішні, облегшивши душу,

щоб завтра знов погрузнути в гріхах…

На вид – солодка, та гірка основа,

коли про правду почалася мова.

Якщо ви правду кажете у вічі,

знайти нелегко вам халву для слова.

Поет нечасто чує похвалу -

частіш монету кинуть в піалу

і змусять цим хвалу собі співати!

Тому волію слухати хулу!..

Що тайна суть людей – не новина!

Але колись відкриється вона,

тому що сутність всякої натури

в діяннях нам проявиться сповна.

Я вранці піду за зорею-звіздою,

піду від суєт, що довкола ордою.

Халат залишу в материнських руках,

бо жде вже пророк із святою водою.

І в добрій справі став собі межу:

з меча свого очистивши іржу,

не здумай ним неправду подолати -

в бою словеснім я допоможу!..

Переписав ти знову заповіт:

не жаль вдовиних сліз, не жаль сиріт!..

Ти в Бога не проси лише для себе -

і стане щедрим і до тебе світ…

До ранку порве Бог намисто з зірниць

і в чашу блакитну сипне блискавиць,

бо ввечері він у закоханім серці,

а вранці – безумний у душах вдовиць.

Не всіх милосердний карає Аллах:

ми грішні в молитві й невинні в гріхах,

бо саме з безмежної волі Аллаха

для грішних – надія, для праведних – страх!..

Як Ти звелів – і дух вмістили в глину.

Ти відвернувсь – і звабив Змій людину.

Прости гріхи, що зроблені в Раю, -

і я прощу Тебе, і птицею прилину…

Сусіда стрівши, погляд відверни,

тоді не будеш винним без вини.

Уважно подивись у вічі учням

і не жахайся – недруги й вони!..

Безумцю, друга в гості не поклич,

бо журно так в садку бухикав сич.

А раптом друг поділиться бідою -

як збутися нам радісних облич?…

Домашню думку не беруть в дорогу!

Не виконав сьогодні засторогу!

В кінці дороги думаю одне і теж:

за кого вранці ти молилась Богу?

Серце жадно спішило здолати цю путь,

хоч дороги життя в лабіринти ведуть.

Мудрість – тисяча сонць! – шлях мені освітила,

та лишилась душі нерозгадана суть.

Не всі, я знаю, схильні до щедрот,

та за дарунок всяк відкриє рот.

Як недозволенім вини немає,

тоді за правду візьмуть в оборот…

Зрадів: тебе згадали у розмові,

тож щастя пив, немов уста медові.

А як сторонню жінку гудить хтось,

що горе в тебе, чую в кожнім слові.

Нікчемні люди всі так схожі з віслюками -

ховають пустоту свою під чепраками!

Ти хочеш, щоб вони твоїх торкались п’ят?

Стань багачем – вони тремтять над п’ятаками!

В кайданах розуму томлюсь не без причини:

коли б я вільним став хоча б на півгодини!

В свого століття вчивсь, напевно, цілий вік,

навчити ж не зумів я жодної людини.

Отой, що все життя молився на науку,

став доярем козла, набивши в справі руку!

Прикинься дурником – відплатиться тобі:

дешевша мудрість в нас від кісточки урюку.

Палац царя, де жив колись злостивий скнара,

де слуги билися щодня за пів динара,

розрушив час. Яка біда царя спіткала?