О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,
бо молоді літа назад не поверну…
7
Як косу розплете – настане враз імла.
Попестити не смій: це – пазурі орла!
Коли ж підкісники зняла ця юна діва,
здалось на мить мені, що мускус розлила…
8
Як закохаюся, кладу на стіл сувій:
слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,
бо тільки я вмочу в свій каламар перо,
гукаю на гінця і серце шлю мерщій…
9
Красуня йде повз нас – і мало нам дороги.
«Всміхнулася кому?» – такі у нас тривоги.
Про труд забули ми, одвічні блукачі,
за голову взялись, коли розбили ноги…
10
Прийди й зігрій мене рубіновим вином,
у руки чанг візьми, крутни своїм стегном…
Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла
плакуча та верба, що всохла за вікном…
11
Страждають без вина серця розбиті:
для них бальзам – чарки ущерть налиті.
Якби померлий випив хоч одну,
то, може б, і воскрес тієї ж миті.
12
Схотів, щоб смерть обходила тебе?
Живим в могилі заховай себе.
Чекай терпляче в ній міцну драбину,
щоби піднятись в небо голубе.
13
Не знаєш істині й речам ціни,
але готуєшся ретельно до війни.
Невже не слухав у дитинстві казку,
як стрілися на кладці барани?…
14
Який же щедрий шах, підкорювач держави:
він срібла не жалів на ігри та забави,
і савани купив полеглим у боях,
і, врешті, для калік придбав магічні трави…
15
Дивуюся, що смерть знов підняла косу:
скосила без жалю тебе й твою сльозу!..
Невже не відчуває сорому убивця,
підступно убиваючи красу?
16
Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:
кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.
Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,
а серце у гори – без тріщини скала.
17
Чотири якості від Неба маю я:
здоров’я, розум, добрі серце та ім’я.
Коли ці якості ти маєш від Аллаха,
не зіб’є з ніг життєва течія.
18
Ніколи не гордуй людьми – і будеш благородним!
Рятуй нещасних від тюрми – і будеш благородним!
Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,
а впав хтось в ноги, підійми – і будеш благородним!..
19
Коли замовкну я, немов розбитий саз,
ти знай, що пристрастю убитий твій любас.
І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:
«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»
20
Моє щасливіше від всіх сердець,
мій дух свободи – кожному взірець.
Так зустрічі зрадів, що зміг забути,
що ти – неволі давній посланець.
(? – 936)
1
Блукав поміж руїн і тьмяної трави:
колись стрічав тут пав, тепер – гніздо сови.
Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»
Погодились смутні, що мало тут мишви.
2
Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.
Думки – Твої, а на вустах – Твої печаті.
Як зірвеш їх – скажу. Залишиш – промовчу,
бо, власне, нічого мені Тебе повчати.
3
Створив мене Аллах рабом і паном Слова,
але я не скажу, що доля – виняткова.
Я з праху, як і всі – поети й читачі,
стебло і колосок, зернина і полова.
4
Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.
Століттями між гір квітки плетуть узори.
Одні приходять в світ, а інших палить смерть,
та степ – все той же степ, а гори – завше гори…
5
Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,
де в небокрай вплива з дарами караван,
на море чи на степ, чи на гірські вершини,
а бачу тільки твій, немов тополя, стан…
6
В твою любов я хочу вірить, пері,
та й досі не постукала ти в двері.
Насіння сіяв я, плекав любов,
а урожай – зневіра на папері.
7
Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.
Ночами до зорі вогнем горить вона.
Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим
суперника спалю, в тім не моя вина.
8
«Закоханий ти знову, вочевидь, -
сказав корчмар. – Забудь її на мить.
Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?
У роздумах над чаркою посидь…»
9
Багацько в мене бід, була б одна,
то щастю не зашкодила б вона.
Коли б щасливою була кохана,
то будь-яка біда мені смішна…
10
В останній час чомусь подібний страхопуду
(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).
Вона – як той суддя, який забув закон
і в котрого завжди засудженим я буду.
11
Ти мною, мов м’ячем, вже граєшся давно…
Читать дальше