Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

– І ті дикуни могли вбити за таке жінку? – неймовірно спитав Шоу.

– Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма – вони були до біса пристойні й не піддалися… Після цього француз каже мені: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива». Я був озброєний, як і тепер: шість восьмифунтових гармат на головній палубі й довга вісімнадцятифунтова на баку… [12] Бак – передня частина палуби. Я вже давно хотів випробувати їх. У француза нічого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен із матросами корабля француза не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битися за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Однак це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і незабаром після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.

– Жінки приносять силу клопоту, – промовив він байдуже. – На «Морейшайрі», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років через якусь там жінку [13] Ідеться про «Іліаду» Гомера. , її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччині, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трипалубному судні в Наваринській баталії [14] Наваринська битва 1827 pоку, коли російський флот вщент розбив турецьку ескадру. , але ця суперечка за жінку була ще задовго перед цим.

– Я теж так гадаю, – промимрив Лінгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготіли у воді навколо корабля.

– Так. А тепер усе змінилося. Мій дід був проповідником, тому, хоч батько й служив на флоті, я не співчуваю війні. Гріхом називав її старий, і я теж пристаю до його думки. Інша річ із китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нікого і яких треба держати в покорі, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це їм і пояснюють найкращі місіонери й інші авторитети. А воювати цілих десять років за якусь там жінку!..

– Я читав колись цю розповідь у книжці, – мовив Лінгард. – Жінка була прекрасна.

– Це ще гірше, сер. Тоді вона була нікчемна. Дякувати Богові, ці поганські часи вже ніколи не повернуться. Десять років убивств і несправедливостей! І все через жінку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?

Та нараз гучний дзвін перебив цю промову Шоу. Високо в повітрі заскрипів якийсь сухий блок, немовби стогнав від болю. Він порушив нічний спокій і замріяну стриманість голосів двох людей, що тепер заговорили голосно.

– Закрийте нактоуз, – наказав Лінгард. – Він світить, як повний місяць. Не треба марнувати світло, доки ми заштилені [15] Заштилені – за повного штилю. . Не треба, щоб нас бачили, коли ми самі не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, містер Шоу. Тут можуть швендяти всілякі волоцюги…

– Гадаю, що з цим тут давно вже покінчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен [16] Томас Кокрен – англійський адмірал. почистив кілька років тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це від хлопців зі шлюпки «Діана», що ремонтувалася в Калькутті, коли я перебував на «Уорвік Каслі». Хлопці взяли якусь там столицю біля верхів’я річки й довго ще були повні живих спогадів про свої авантюри.

– Сер Томас зробив добре діло, – відповів Лінгард, – але ще мине довгий час, доки ці моря будуть такі безпечні, як англійський канал. Я сказав про світло, щоб ви надалі були уважніші у цих морях. Чи ви помітили, як мало тубільних суден ми бачили за всі ці дні, з того часу як нас занесло в це море?

– Я й не звернув на це уваги, сер.

– Це ознака того, що має щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме від острова до острова без ніякого вітру та без вітрил.

– Я моряк великої води і все своє життя ходив поміж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побічні шляхи. Зате я завжди на місці на звичайному шляху. Я теж помітив, що тубільних суден було замало в останні дні, хоч ми майже щодня були коло землі.