Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

О пів на дев’яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.

Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.

Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:

– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.

– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…

– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.

– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…

Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.

– Ви швидко призвичаїтесь, – пробурмотів Лінгард, оминаючи свого помічника. Потім обернувся й різко спитав: – Ви казали, що звечора нічого не було на воді?

– Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але о цій порі року, я гадаю, тут має бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – відповів Лінгард, – ми стріли дуже мало кораблів від тоді, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав він ненароком. – І французи битимуться поряд із нами, як вони билися в Криму, здається, п’ять років тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моєму, це не дуже добре. Як ви гадаєте, капітане Лінгард?

– Я стрічався з їх військовими кораблями в Тихому океані, – відповів Лінгард. – Це добрі кораблі, а хлопці з них були дуже чемні до мене й занадто цікавилися моїми справами, – сміючись, додав він. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тоді старий торговельний катер, – натхненно закінчив він.

– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте мені навіть великий корабель, щоб він міг…

– А пізніше, кілька років тому, – перебив його Лінгард, – я потоваришував з одним французьким шкіпером в Ампанамі, бо нас було тільки двоє білих на всю околицю. Шкіпер був хороший хлопець і добре смоктав червоне вино. Його англійську не можна було враз зрозуміти, але він добре співав пісень про амури своєю мовою. Амури – це кохання по-французьки.

– Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сендерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалів… [11] Кодола – дуже тяжкий і великий канат, 120 сажнів завдовжки. Тут – п’ять цалів завтовшки, тобто дуже товстий.

– Так, то був гарний чоловік, – мовив замислено Лінгард. – Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, крім тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.