Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

– Ви знатимете всі таємниці цих морів, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лінгард.

– Сподіваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному слові. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солоній воді, більше нічого не скаже. Останні п’ятнадцять років я служив офіцером на англійських суднах, тому не розумію поганських звичаїв якихось там дикунів, та в справі мореплавства і своїх обов’язків ви завжди матимете мене на місці, капітане Лінгард!

– Крім, як ви самі тільки що сказали, тих випадків, коли треба битися, – сказав Лінгард, коротко засміявшись.

– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зі мною. Я – миролюбна людина, капітане Лінгард, але, як доведеться, битимусь добре, як і ці плисконосі чорти, яких ми мусимо терпіти замість справжньої команди християнських моряків. Битися! – закричав він, несподівано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зі мною, він стріне мене на місці. Присягаюсь!

– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лінгард. – Слово честі! Я вже хотів би, щоб знявся вітер і погнав нас звідси. Я, Шоу, трохи поспішаю.

– Так, сер! Я ще ніколи не бачив справжнього моряка, який не поспішав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дує вітер… Слухайте-но, сер, що це?

– Чую, – мовив Лінгард. – Це приплив, Шоу.

– Мені теж так здається. Але як воно хлюпає! Мало коли я чув таке…

Далеко в морі з’явилась і сунулася вперед смуга кипучої піни, схожа на вузьку білу стежку. Вона швидко добігла до брига, пройшла під ним, розлившись по обидва боки; вода зашуміла, розтята численними дрібнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпанні зовсім не зрушилось і навіть не похитнулось, наче добре принайтоване [17] Принайтовувати – прив’язувати. між кам’яних стін безпечного доку. За кілька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на північ, зникаючи з очей і не лишаючи й сліду в непереможній тиші.

– Це дуже цікаво… – почав Шоу.

Лінгард знаком наказав мовчати. Він прислухався, немовби ці хвильки могли відгукнутися луною, що на неї він сподівався. І справді, чоловічий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, відбитий від твердих, високих скель на порожній морській поверхні. Хтось тихо говорив малайською.

– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?

Лінгард, поклавши руку на плече свого помічника, спинив його і швидко пішов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капітан і вахтовий швидко про щось говорили, і Шоу відчував себе зовсім лишнім між ними.

Лінгард різко спитав – Що ти бачиш?

Матрос швидко відповів – Я чую, туане… чую весла.

– Де?

– Ніч навколо нас. Я чую їх близько.

– З лівого чи з правого борту?

Матрос завагався. На шканцях під кормою зачовгали босі ноги. Хтось кашлянув. Врешті голос промовив:

– Канан.

– Покличте серанга, містер Шоу, – звелів тихо Лінгард, – і розбудіть усіх, щоб не спали. Всі вони лежать на палубі. Тепер чатуйте. Близько щось є. Неприємно, коли воно приходить несподівано, – додав він роздратованим тоном.

Лінгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг [18] Бакштаг – мотуз, що тримає щоглу. , почав прислухатися, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці [19] Шканці – центральна частина горішньої палуби. сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стихнув, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:

– Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.

– Добре, містер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.

– Хлопцеві, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух і… – Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів тільки невиразним бурчанням. Лінгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувалися. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

– Серанг! – покликав він стиха.

Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.