Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Це був касаб, або комірничий – посада почесна й легка. Він один з усього екіпажу, що вечеряв, помітив на палубі свого господаря, відразу ж пробурмотів щось тиндалеві, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсім безглуздого вигляду. Інші теж почули, але не перестали їсти, а ще швидше замиготіли своїми сухорлявими руками.

Сонце стояло не вище як один градус над обрієм. Від розпеченої поверхні води почав підійматися легкий туман, прозорий, ледве помітний, проте й від цього сонце змінилося на розпечений червоний диск, прямовисний і гарячий, що швидко котився по опуклій поверхні блискотливого моря. І от він упав за обрій, безмежна просторінь води несподівано стала похмура, грізна й глибока.

Сонна вода на мить затримала сонце на заході; від нього до непорушного брига простяглася на гладенькій і темній поверхні смуга світла, рівна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, сліпучий і жахливий, він, здавалося, простягся од землі аж на небо, до самої брами почесної смерті; та він слабшав помалу: море перемагало світло. Нарешті зостався від сонця тільки слід, наче велика тихоплинна іскра на воді. Вона затрималась і несподівано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.

– Зайшло! – промовив Лінград, що пильно стежив, але пропустив останній момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каюті!

– Гадаю, сер, він майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тоді другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зійшов по сходах і заступив на палубі Шоу. Підійшовши до компаса, серанг мовчки спинився.

– Серанг, якщо буде вітер, тримати на південний схід! – виразно наказав Шоу.

– Єсть, південний схід! – поважно відказав літній малаєць.

– Коли бриг візьме хід, доповіси мені, – встряв Лінгард.

– Добре, туане, – відповів серанг, швидко глянувши на небо. – Вітер буде, – додав він стиха.

– Я теж гадаю, – сказав Лінгард.

Тіні швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!

– Ходім, з’їмо що-небудь, Шоу, – сказав Лінгард. – Зачекайте! Спершу роздивіться навколо, а потім підете униз, бо коли ми знову вийдемо, вже стемніє.

– Гаразд, сер, – мовив Шоу, беручи довгу підзорну трубу й прикладаючи її до очей. – Пресвята штука! – бубонів він, направляючи й прилаштовуючи трубу. – Я ніколи й ніяк не потраплю… Та ось таки попав!

Він повернувся на підборах, тримаючи трубу на лінії обрію. Потім склав інструмент і рішуче промовив:

– Нічого не видно, сер!

Шоу спустився вниз слідом за капітаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормі було тихо. Потім стерничий мляво спитав: – Мелім [9] Мелім (мал.) – учитель, інструктор. сказав, що на воді нічого нема?

– Так, – пробурмотів серанг, не озираючись на нього.

– Між островами був човен, – мовив стерничий дуже тихо.

Серанг, розкарячивши ноги і заклавши за спину руки, мов скам’янілий, стояв, випроставшись біля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.

– Ось послухай-но, – лагідно напосідав стерничий.

Проте поважна людина навіть оком не моргнула. Тоді стерничий нахилився від ґратчастого колеса:

– Я бачив човен, – прошепотів він із лагідною впертістю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджі [10] Хаджі – титул магометанина, що ходив на прощу до гроба Магомета. Вазуб.

Серанг двічі ходив на прощу, тому він не був байдужий до свого законного титулу й понуро всміхнувся.

– Ти бачив дерево, що пливло, Салі, – сказав він іронічно.

– Я звусь Салі, тому очі мої найкращі, як ота чаклунська мідяна штука, що розсувається, – відказав стерничий. – То таки човен, і ті, що в ньому, могли бачити проти вечірньої заграви корабель, якщо вони не сліпі. Я бачив його. А ти бачив його, хаджі Вазуб?

– Хіба ж я гладкий білий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салі, раніше, ніж ти народився! Ми маємо наказ мовчати й дивитися тільки на стерно, щоб із кораблем не сталося пригоди.

Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний і невсипущий раб свого обов’язку.

Через пів години після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.