Joseph Conrad - Визволення. Роман мілин

Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза [4] Нактоуз – кабінка, де стоїть компас. ; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приємним. Він прислухався, ледве посміхнувся і пробурмотівши: «Дік, бідненький Дік», знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:

– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад!

Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:

– Вітер нема – хід нема.

– Вітер нема, вітер нема – ти тільки це й знаєш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алі, – звернувся він поблажливо, – бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?

Матрос, здавалося, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:

– Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.

Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом із відчиненого люка почувся вигук:

– Гей, хто там на палубі? – Він зразу спинився, і вираз його обличчя змінився на уважний.

– Єсть, – мовив він, нахиляючись до отвору.

– Що там скоїлось? – спитав знизу низький голос.

Червонолиций сказав здивованим тоном:

– Сер?..

– Чого стерно човгає сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вітер?

– Єсть, – сказав Шоу знову й схилив голову в отвір каюти. – Мені здалося, що подув вітер, але тепер він зник. Ані руш.

Він підвів голову і ще з хвилину постояв біля люка, але почув тільки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похилені червоні квіти герані, які росли в горщечках за шибками. Шоу ступив кроків зо два, але знову почув знизу вигук:

– Гей, Шоу! Ви ще там?

– Єсть, капітане Лінгард, – відповів він, обертаючись назад.

– Чи однесло нас хоч трохи після полудня?

– Анітрохи, сер, анітрохи. Краще вже стояти на якорі.

– Завжди воно так, – мовив незримий Лінгард.

Тон його голосу змінювався з рухом по каюті й нараз задзвенів зовсім чітко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

– Завжди воно так! Течії нема, доки не смеркне, а потім і не побачиш, на яке проклятуще місце зносить тебе. Тоді й вітер підіймається. Штилю, одначе, більше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаєць підійшов до скляного люка, подивився, котра година, і вдарив двічі в невеличкий дзвін на кормі.

Зразу ж на головній палубі почувся пронизливий свист і, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов із каюти на палубу, подивився вгору на мертві реї та якийсь час помалу оглядав обрій навколо.

Лінгарду було років тридцять п’ять. Стрункий і гнучкий, він рухався вільно, як людина, що звикла ходити рівнинами й пагорками, а не балансувати по палубі маленького корабля, що його хитало або підкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений він був у сіру фланелеву сорочку й білі штани, підперезані синім шовковим пасом, що міцно облягав його тонкий стан. Лінгард вийшов без бриля, – тільки на хвилину, та, побачивши на кормі тінь від грот-марселю [5] Грот-марсель – нижній парус на стеньзі. , зостався на палубі. На його гарній голові кучерявилося світло-каштанове волосся. Підстрижена борідка яскраво виблискувала проти сонця, і кожна волосинка в ній здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишні вуса, короткий, рівний ніс, трохи тупий на кінчику, і від самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очі надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темніші за волосся, були окреслені рівними лініями під широким і гладеньким лобом, багато білішим, ніж засмалене обличчя. Яскраві сірі очі променіли червоним відблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядові.

Цей чоловік, колись добре знаний, а тепер зовсім забутий серед чарівних, суворих берегів цього мілкого моря, мав серед своїх товаришів прізвисько Червоноокий Том. Він міг пишатися своєю долею, а не розважністю. Пишався своїм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цій країні.

А бриг цей був його щастям на золотих пісках Вікторії: велика радість його юнацтва, досконалий мандрівний дім, що забезпечував незалежність, любов і турботи. Він іноді чув, як говорили, що Том Лінгард нічим у світі так не цікавиться, як своїм бригом, і, усміхаючись, сам погоджувався, що справді нічим живим так не милується, як своїм судном.