Joseph Conrad - Фрея із Семи Островів

Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до ніг, темна й сором’язлива. Я підійшов до неї, а що я відчував – до цього нікому немає діла.

– Що таке? – запитав я дуже тихо.

– Ніхто не знає, що я тут, – прошепотіла вона.

– І ніхто нас не бачить, – шепнув я у відповідь.

До мене долинув шепіт:

– Я так злякалася.

Раптом зі ще освітленої веранди на висоті сорока футів над нашими головами пролунав дзвінкий владний голос Фреї, який змусив нас здригнутися:

– Антоніє!

З приглушеним вигуком полохлива дівчина зникла зі стежки. В ближніх кущах зашаруділо, потім настала тиша. Я чекав у подиві. Вогні на веранді згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись більше ніж будь-коли.

Мені особливо запам’яталися всі подробиці цього візиту – останнього мого візиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Мені довелося відчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке відправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати дві коротенькі записки: одну – Фреї, другу – Джасперу. Пізніше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Відповіді я не отримав. Тоді я відшукав його брата, точніше – єдинокровного брата, лондонського адвоката, блідого спокійного маленького чоловічка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярів.

Джаспер у батька був єдиною дитиною від другого шлюбу, який не зустрів схвалення з боку першої, вже дорослої сім’ї.

– Ви не чули про нього цілі століття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмілюся запитати, що ви маєте на увазі у цьому разі під «століттями»?

– А те, що мені немає діла, чи почую я про нього будь-коли, чи ні, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприємним.

Я не міг сварити Джаспера за те, що він не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому він не написав мені – врешті-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватістю, природною в стані безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нічого й не отримав. І Схід, здавалося, випав з мого життя без всякого відгомону, як камінь, що падає в загадкову глибину бездонного колодязя.

Я вважаю, похвальні мотиви є достатнім виправданням майже будь-якого вчинку. Що може бути – абстрактно – більш похвальним ніж рішення дівчини не турбувати «бідного тата» і її прагнення будь-що-будь утримати свого обранця від необачного вчинку, який може поставити під загрозу їхнє щастя? Не можна собі уявити нічого більш неясного й обережного. Слід також зважити на самовпевнений характер дівчини й небажання, що властиве всім жінкам, – я кажу про жінок розважливих, – здіймати галас навколо подібних питань.

Як вже було сказано вище, Хімскірк з’явився в бухту Нельсона через деякий час після приїзду Джаспера. Побачивши бриг, що стоїть на якорі перед самим бунгало, він відчув сильне роздратування. Він не помчав на берег, ледь якір торкнувся дна, як зазвичай робив Джаспер. Замість цього він забарився на квартердеку, бурмочучи собі під ніс; потім сердитим голосом наказав спустити човен. Існування Фреї, що приводило Джаспера у стан блаженного ширяння над землею, для Хімскірка було приводом до таємних страждань і довгих похмурих роздумів.

Пропливаючи повз бриг, він грубо гукнув його і запитав, чи є на борту капітан. Шульц, красивий і витончений у своєму бездоганно білому костюмі, перехилився через гакаборт, знайшовши це кумедним. Він з гумором подивився на човен Хімскірка і відповів із люб’язними інтонаціями своїм прекрасним голосом:

– Капітан Аллен нагорі в будинку, сер.

Однак вираз його обличчя відразу змінився, коли у відповідь на це повідомлення Хімскірк люто загарчав:

– Чого ви, чорт забирай, посміхаєтеся?

Шульц дивився йому вслід: Хімскірк висадився на берег і замість того, щоб йти до будинку, пішов іншою стежкою вглиб острова.

Охоплений пристрастю голландець знайшов старого Нельсона (або Нільсена) у його сараях, де той спостерігав, як збирають тютюн. Тютюн у нього був надзвичайно якісним, хоча врожай – невеликий. Старий насолоджувався від щирого серця, але Хімскірк швидко поклав край цій невинній розвазі. Він сів поруч зі старим і, завівши розмову, яка, як йому було відомо, найкраще досягала мети, швидко увігнав його в піт і довів до стану прихованого хвилювання. Це була жахлива розмова про «владу», а старий Нельсон намагався захищатися. Якщо він і мав справу з англійськими купцями, то тільки тому, що йому доводилося якось розподіляти свою продукцію. Він говорив найбільш запобігливим тоном, і здавалося – саме це й розпалило Хімскірка, який почав сопіти, і гнів його все зростав.