Joseph Conrad - Фрея із Семи Островів

Він серйозно вигукнув:

– Слава Богу! – так що я знову мало не розреготався, однак він не зрадів.

Мабуть, Хімскірк доклав цього разу всіх зусиль, щоб залишити максимально неприємне враження. Лейтенант сильно налякав старого Нельсона, висловивши похмуре здивування, що уряд дозволив білій людині оселитися в цих місцях.

– Це суперечить нашій політиці, – зауважив він.

Він також звинуватив старого в тому, що він, власне, не краще від англійця, і навіть намагався затіяти з ним сварку через його незнання голландської мови.

– Я занадто старий, щоб вивчати її тепер, сказав я йому, – сумно зітхнув старий Нельсон (або Нільсен). – А він каже, що мені вже давним-давно слід було вивчити голландську. Я оселився на проживання в голландських колоніях. Моє незнання голландської, каже він, обурливе. Він так люто зі мною поводився, немов я – якийсь китаєць.

Зрозуміло, що його мучили навмисне. Він не згадав про те, скільки пляшок свого найкращого кларета він виставив на вівтар примирення. Мабуть, вливання були рясні. Однак старий Нельсон (чи Нільсен) по натурі своїй був гостинним. Проти цього він нічого не мав; а я шкодував тільки про те, що ця чеснота звернулася на лейтенанта – командира «Нептуна». Я горів бажанням повідомити йому, що, цілком імовірно, він буде позбавлений також і відвідувань Хімскірка. Я цього не зробив тільки зі страху (безглуздого, мабуть) викликати в нього будь-які підозри. Начебто вони могли виникнути у цього простодушного комедійного батька!

Досить дивно, що останнє слово на тему про Хімскірка сказала Фрея й саме в такому сенсі. За обідом лейтенант вперто не сходив з язика старого Нельсона. Нарешті я ледь чутно пробурчав:

– Чорт би забрав того лейтенанта!

Я бачив, що дівчину також охоплював відчай.

– І він був зовсім нездоровий – правда, Фреє? – голосив старий Нельсон. – Може, тому-то він і був таким сварливим, а, Фреє? Він мав дуже поганий вигляд, коли залишив нас так раптово. Може, й печінка у нього не в порядку.

– Ну врешті-решт він видужає, – нетерпляче сказала Фрея. – І досить вже про нього турбуватися, тато. Дуже можливо, що ти довго його не побачиш.

Погляд, яким вона відповіла на мою стриману посмішку, був невеселий. За останні дві години очі її ніби запали, обличчя зблідло. Ми занадто багато сміялися. Вона перевтомилася! Схвильована наближенням вирішального моменту, щира, смілива, самовпевнена, вона, проте, повинна була, вирішивши, відчувати біль і докори сумління. Та сила любові, яка привела її до цього рішення, повинна була, з іншого боку, викликати в ній сильну напругу, що не була позбавлена, можливо, і легких докорів сумління. Вона була чесна… а тут, навпроти неї, за столом, сидів бідний старий Нельсон (або Нільсен) і дивився на неї круглими очима, такий кумедний у своїй люті, що міг зворушити найбезтурботніше серце.

Він рано пішов до своєї кімнати, щоб заколисати себе перед сном переглядом рахункових книг. Ми вдвох ще близько години сиділи на веранді, мляво обмінюючись порожніми фразами, немов були душевно виснажені нашою довгою денною розмовою на одну-єдину важливу тему. І, проте, було щось, про що вона могла сказати другові, але не сказала. Ми розпрощалися мовчки. Може, вона не довіряла моєму чоловічому здоровому глузду… О, Фреє!

Спускаючись крутою стежкою до пристані, я зустрів у тіні валунів і чагарнику закутану жіночу фігуру. Спочатку вона мене злякала, несподівано з’явившись на стежці через скелі, але через секунду мені спало на думку, що це тільки покоївка Фреї, покруч – наполовину малайзійка, наполовину португалка. Біля будинку часто миготіло її оливкове обличчя й сліпучо-білі зуби. Іноді я стежив за нею здалеку, коли вона сиділа поблизу будинку в тіні фруктових дерев, розчісуючи і заплітаючи в коси своє довге волосся кольору воронячого крила. Здавалося, це було її головне заняття у вільний час. Ми часто обмінювалися кивками та посмішками, а іноді й кількома словами. Вона була гарненьким створінням. А якось я спостерігав, як вона робить кумедні, виразні гримаси за спиною Хімскірка. Я знав від Джаспера, що вона посвячена в таємницю – як субретка в комедіях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на її незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кінця життя». Але навіщо вона бродить поблизу бухти вночі – якщо не через свої власні любовні справи, питав я себе. Однак, як я знав, нікого для неї не знайшлося по всій групі Семи Островів. Раптом мені спало на думку, що вона підстерігала тут мене.