Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.

– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!

Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.

Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:

– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна! [32] Я віддаю тобі моє місце біля стерна! – Передавання стерна й зникнення мудрого кормчого – свідчення успішного завершення «шляху всередину» – до вищого Я. Герой сам стає кормчим, господарем своєї долі, сповненим рішучості йти по життю своїм шляхом.

Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.

Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.

Однак коли я сів біля стерна й поклав ліхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподівано, що на палубі корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер мені здавалося, що це була чудова мандрівка. І Брігітта, і мій батько, і рідний край – усе було тільки сном, а я старим і засмученим чоловіком, і завжди знову й знову плив цією нічною рікою.

Я зрозумів, що не смію кликати незнайомця, і пізнання істини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навів ліхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне і суворе обличчя із сірими очима, старе, яке усе пізнало, – і це був я. А оскільки вороття назад немає, я продовжив свій шлях темними водами нічної ріки.

1912

На вулиці Мостакер жила собі одна молода жінка, яка невдовзі після свого весілля втратила чоловіка – він загинув через нещасний випадок – і тепер сиділа бідолашна й покинута у своїй маленькій кімнатці та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскільки вона зосталася зовсім сама, то всі її думки кружляли довкола очікуваної дитини – яких тільки благ вона їй не бажала і яких тільки багатств їй не вигадувала, про яку тільки розкіш для неї не мріяла. Кам’яний будинок із дзеркальними шибками й водограєм у саду здавався їй більш-менш придатним житлом для її малюка, а щодо його майбутнього, то він повинен стати принаймні професором або королем.