Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.

Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.

– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?

– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.

А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна [30] Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у світ підсвідомого, як і образ стерничого, кормчого, що втілює самість героя, безумовно навіяно знайомством із «глибинною психологією» К. Г. Юнга. , і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.

– Куди забажаєш, – проказав він, знизивши голос. – Вниз рікою або в море чи до великих міст – вибирай. Тут все належить мені.

– Усе належить тобі? Так ти король?

– Можливо, – відповів він. – А ти, як я бачу, поет? Тоді заспівай мені пісню на дорогу!

Я зібрався духом, відчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловіком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далі вниз. Я заспівав про ріку, що несе на собі кораблі й віддзеркалює сонце, і біля скелястого берега піниться, завершуючи весело свої мандри.

Обличчя чоловіка було незворушним, і коли я закінчив співати, він кивнув злегка, ніби вві сні. Затим на мій превеликий подив він заспівав сам, і його пісня була також про ріку і про мандри її водами, але вона була кращою й могутнішою, ніж моя, і звучала зовсім по-іншому.

Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура й дика [31] Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура і дика… – Р. Каралашвілі так коментував це місце: «Ріка тут є символом душі, море – символ колективного підсвідомого, міста – протиставлення індивідуальному колективну форму існування, що визначається свідомістю. Між образами «ріки» і «світу» мислиться приблизно такий самий зв’язок і таке саме співвідношення, що й між образами „корабля” і „міста”». , скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавиділа будь-який корабель, що повинна була його нести на собі та у своїх хвилях і довгих косах річкових водоростей гойдала з посмішкою білі тіла потопельників.

Мені все це не подобалося, але лунало воно так таємниче й звабливо, що я розгубився і присоромлено замовк. Якщо те, про що співає цей літній статечний і мудрий чоловік своїм глухуватим голосом, було правдою, то всі мої пісні були всього тільки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що світ по своїй суті не добрий і не світлий, як Боже серце, а темний і стражденний, злий і похмурий. І коли ліси шумлять своїм листям, то це не від радості, а від печалі?

Ми пливли далі, і тіні ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пісню, вона звучала дедалі менш світло, а голос мій ставав тихішим, і щоразу незнайомий співак відповідав мені своєю піснею, яка робила світ дедалі загадковішим і небезпечнішим, а мене більш стражденним і сумнішим.

Душа моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.