Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

1913

– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.

Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.

Нашу долину я знав до великого млина: за ним відкривався новий світ, і він мені навіть дуже сподобався. Якась бджілка, налітавшись досхочу, всілася мені на рукав, і я ніс її із собою, щоб потім, коли робитиму перший перепочинок, мати відразу гінця, аби відіслати його з вісточкою на батьківщину.

Ліси й луги були моїми супутниками в дорозі, ріка діловито пробігала поруч, і я помічав, що світ мало чим відрізнявся від рідного краю.

Дерева й квіти, колоски пшениці та кущі ліщини промовляли до мене, я співав разом із ними їхні пісні, і вони розуміли мене так само, як і вдома. Та ось прокинулася моя бджілка, поповзла повільно вгору до мого плеча, відлетіла вбік і двічі облетіла довкруж мене зі своїм милим глухим дзижчанням, а затим полетіла прямісінько в бік рідного краю. І тут із лісу вийшла юна дівчина з кошиком у руці й у капелюшку з широкими крисами, що затінювали її обличчя на русявій голові.

– Бог у поміч, – промовив я до неї. – Куди прямуєш?

– Несу женцям обід, – пояснила вона, порівнявшись зі мною, – а куди ти зібрався?

– Іду світ за очі, батько звелів. Він уважає, що я повинен грати на флейті для людей, але цього я ще по-справжньому не вмію, мені ще потрібно навчитися.

– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмієш робити ? Ти ж все-таки щось умієш?

– Нічого особливого. Я вмію співати пісень.

– І які ж це пісні?

– Різні, такі, що підходять для ранку і для вечора, для всіх дерев, звірів і квітів. Зараз, наприклад, я міг би проспівати пісеньку про юну дівчину, яка вийшла з лісу і несе обід женцям.

– І ти це можеш? Так заспівай же!

– Так, але ж як тебе, власне, звати?

– Брігітта.

І я заспівав пісню про чарівну Брігітту в солом’яному капелюшку, і я співав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неї квіти, як голубий вітер несеться їй назустріч через огорожі садиб і все, як належить.

Вона уважно наслухала, а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:

– Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.

І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.

Коли я доїв свій хліб, вона запитала:

– Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?

– Хотіти, то я хочу. Але ж про що?

– Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.

– Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.

– А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.

– Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!

І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.

І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.

– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.

Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!