Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.

Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його [29] …звуки… наздогнали його… – епізод запозичено з оповідання Ле-цзи про життя Сюй-Таня, який, не закінчивши навчання, пішов від свого вчителя Цзи-цзи. Але коли той заграв, Сюй-Тань повернувся й лишився в нього назавжди. і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.

– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.

– О, як я можу ненавидіти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидіти тебе – це все одно, що ненавидіти саме небо!

І він зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрі, затим на флейті й, нарешті, під наставлянням Майстра став складати вірші та поступово, крок за кроком, опанував таємниче мистецтво того, як крізь імовірну простоту й невибагливість думки доходити до душі слухачів і збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.