Hermann Hesse - Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Все це було споконвіку, але він, Сіддхартха, досі нічого не бачив; він був не тут. Тепер він був тут, він до цього належав. В очі його вливалося світло і тінь, у серце його вливалися зорі й місяць.

Дорогою Сіддхартха згадував також про все, що він спізнавав у гаю Джетавана, – про вчення, яке там слухав, про божественного Будду, прощання з Говіндою, розмову з Величним. Знов пригадав він свої слова, з якими звернувся до Величного, пригадав кожнісіньке слово і з подивом усвідомив: він казав там таке, чого тоді, власне, зовсім іще й не розумів. Ось що сказав він Говінді: його, Будди, багатство і таємниця – не вчення, а те, чого висловити й навчитись не можна, те, що він звідав один раз у годину просвітлення. І щоб звідати це, він, Сіддхартха, тепер і пішов у світ і почав це вже звідувати. Тепер він мав звідати самого себе.

Певно, давно вже він знав, що його «я» – це Атман, і суть його така сама вічна, як Брахман. Та ніколи ще він не знаходив цього «я» по-справжньому, бо намагався спіймати його у сіті думок. Але ж «я» – то, звісно, не плоть і не гра уяви, це й не думки, і не глузд, і не завчена мудрість, не завчене вміння робити висновки і снувати з уже передуманого нові думки. Ні, і той світ думок – ще по цей бік, і коли убиваєш випадкове «я» свідомості, то це до мети не приводить, зате дістає поживу випадкове «я» думок і вченості. Те й те – і думки, і свідомість – речі гарні, за тим і тим криється остаточний смисл, до того й того слід прислухатися, тим і тим слід грати, ні того, ні того не треба ні нехтувати, ні переоцінювати, в тому й тому треба вчувати таємничі голоси найпотаємнішого. Він хотів розчинитися у нічому, так ніби бути нічим йому наказував, радив голос. Чому колись, у годину годин, коли на Гаутаму зійшло просвітлення, він саме сидів під Деревом мудрості Бо? Тому що почув голос – голос у власнім серці, який наказав йому сісти спочити під тим деревом, і він вибрав не умертвіння плоті, не жертвоприношення, не обмивання і не молитви, не їжу й питво і не сон чи мрії – ні, він послухався того голосу. Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тільки голосу, виявити отак готовність – ось що прекрасно, ось що потрібно! Тільки це, і більш нічого.

Вночі, коли Сіддхартха спав у солом’яній хижі одного перевізника на березі річки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говінда у жовтій одежі аскетів. Сумний мав Говінда вигляд, і сумно спитав він: «Навіщо ти мене покинув, Сіддхартхо?» Тоді обійняв він Говінду, обвив його руками й, коли пригорнув до себе і поцілував, то раптом виявилось, що це вже не Говінда, а якась жінка, і з-під її одежі вибились повні перса, й Сіддхартха лежав на тих персах і пив молоко, і було воно густе та солодке, пахло жінкою й чоловіком, сонцем і лісом, твариною й квіткою, всіма фруктами й усіма насолодами. Молоко те п’янило, дурманило голову…

Коли Сіддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижі вже мерехтіла бліда річка, а в лісі глухо і тужно лунав совиний погук.

Почався новий день, і Сіддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевізник узяв Сіддхартху на бамбуковий пліт, і широка річка вилискувала на вранішній зорі рожевим сяйвом.

– Гарна річка, – мовив Сіддхартха.

– Гарна, – відказав перевізник, – дуже гарна. Я люблю її над усе. Часто я її слухаю, часто задивляюся їй в очі й завжди в неї вчуся. У річки можна багато чого навчитись.

– Спасибі тобі, добродійнику мій, – промовив Сіддхартха, ступивши на другий берег. – Я не маю чого подарувати тобі, щоб віддячити за гостинність, не маю чим і заплатити. Людина я без роду й племені. Я брахманський син і самана.

– Я так і зрозумів, – відповів перевізник, – і не сподівався від тебе ані дарунку, ані платні. Подаруєш мені щось іншим разом.

– Ти в це віриш? – весело поспитав Сіддхартха.

– Ну звісно. Цього я теж навчився в річки: все повертається! Повернешся й ти, самано. А тепер прощавай! Нехай платою мені буде твоя дружба. Згадай про мене, як приноситимеш богам жертву.

Вони всміхнулись один до одного і розлучились. Сіддхартха, всміхаючись, тішився дружбою й привітністю перевізника. «Він – як Говінда, – міркував Сіддхартха. – Усі, кого я стрічаю на своєму шляху, нагадують Говінду. Всі вони вдячні мені, хоч дякувати треба їм, усі догідливі, усі так хочуть дружити і слухатись, менше думати… Люди – це діти».

В обідню пору Сіддхартха прийшов до одного села. Перед глиняними халупами на вулиці кублились діти, лузали гарбузове насіння, бавилися мушлями, галасували й бились, але, вздрівши чужого саману, злякано кинулися врозтіч. У кінці села дорогу перетинав струмок; біля нього стояла навколішки молода жінка й прала білизну. Сіддхартха привітався, жінка підвела голову, всміхнулась до нього, і він помітив, як сяйнули в неї очі. Тоді Сіддхартха поблагословив її, як це ведеться в подорожан, і спитав, чи далеко ще до великого міста. Жінка випросталась і ступила йому назустріч; на юному її обличчі чарівно блищали вологі вуста. Вона перемовилась із Сіддхартхою жартом, поцікавилася, чи він обідав і чи правда це, що самани ночують у лісі самі і їм не вільно мати коло себе жінок. Розмовляючи, вона наступила лівою ногою на його праву й гойднула станом – так роблять жінки, коли хочуть спокусити чоловіка на любовну втіху, що її у трактатах називають «вилізання на дерево [20] … що її у трактатах називають вилізання на дерева … – шостий з дванадцяти класичних способів кохання, описаних у Камасутрі. ». І Сіддхартха відчув, як у нього заграла кров, і в цю мить йому пригадався сон, і він нахилився до жінки й поцілував самими губами її брунатні соски. А коли підвів погляд, то побачив усміхнене, застигле в чеканні обличчя й примружені, сповнені жаги очі.