Hermann Hesse - Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

© 1922 by Hermann Hesse

All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Л. В. Логвиненко (правонаступниця), переклад українською, 1990

© І. П. Мегела, переклад україн-ською, післямови, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

У тіні під будинком, на осяяному сонцем річковому березі, де припнуті човни, у сутіні пралісу, в затінку смоківниці зростав Сіддхартха [1] … В затінку смоківниці зростав Сіддхартха … – «той, хто досяг мети», власне, це ім’я Будди Шак’ямуні (560–400 р. до н. е.), який слідуючи за звичаєм знатних індусів обирати собі імена ведійських провидців, називав себе також Готама (Гаутама). Гессе в листі до С. Цвейга відзначав, що він вклав у цей образ не лише індійську, але й китайську «мудрість». «Мій святий зодягнений в індійське вбрання, але його мудрість ближче до Лао-цзи, ніж до Гаутами. Зараз Лао-цзи дуже мало модний в нашій добрій бідній Німеччині, однак майже всі знаходять його парадоксальним, в той час, як його мислення не парадоксальне, а строго бінарне, воно має два полюси, тобто на один вимір більше. Я часто п’ю з цього джерела»(27 листопада 1922 р.). , вродливий брахманський син [2] … вродливий брахманський син.. . – Брахман – член вищої індуської касти, яка веде своє походження від давнього стану (варни) жреців. З давніх часів брахмани були не тільки мудрецями, які жили з подаяння, але й поетами, вченими, політиками. , юний сокіл – зростав укупі з Говіндою, своїм товаришем, також брахманським сином. Сонце вкривало засмагою світлі плечі в Сіддхартхи, коли він бавився на березі, купався в річці, вчиняв священне обмивання чи приносив жертви. Тінь запливала до чорних його очей, коли він грався в манговому гаю з хлопцями, коли слухав, як співає мати, коли робив жертвоприношення, коли його повчав батько, чоловік вельми вчений, коли слухав бесіди мудреців. Сіддхартха давно вже приставав до цих бесід і сам вправлявся з Говіндою в словесних змаганнях, вправлявся з Говіндою в мистецтві самоспоглядання, у самозаглибленні. Він уже вмів нечутно вимовляти Ом [3] … Він вже вмів нечутно вимовляти Ом … – «Ом» – містичне слово у священних текстах індуїстів і буддистів, священне слово, яке вживалося для урочистого торжественного звернення чи благословення і зазвичай ставилося на початку книг. Згідно упадишадам, воно складається з трьох звуків – а, у, м, що символізують три веди: Ритведу, Самаведу, Яджурведу. – це слово слів, умів нечутно вимовляти його в себе, вдихаючи повітря, нечутно вимовляти його із себе, видихаючи повітря, коли душа зосереджена, а на чоло сходить сяєво ясного розуму. Він уже вмів у глибині свого єства пізнавати Атмана – твердо й несхитно, в єдності зі світом.

Радістю повнилось батькове серце за сина – тямущого, спраглого до пізнання; старий бачив, що в Сіддхартсі зростає великий мудрець і проповідник, усім брахманам брахман.

Утіхою повнилось серце в матері, коли вона дивилася на сина, коли бачила, як він ступає, як сідає і як устає, – її Сіддхартха, міцний і вродливий, струнконогий хлопець, що вміє так досконало привітати матір.

Кохання прокидалося в серцях брахманських дочок, коли Сіддхартха проходив міськими вуличками, – осяйне чоло, царствений погляд, гнучкий стан.

Та ще дужче любив Сіддхартху Говінда – його товариш. Любив його погляд і чарівний голос, любив його ходу й досконалі рухи, любив усе, що Сіддхартха робив і казав. А найдужче любив Говінда його розум, його благородні, палкі помисли, гарячі пориви, високе його покликання. Говінда знав: ні, Сіддхартха не стане звичайним брахманом, не стане ледачим жерцем, корисливим торговцем заклинаннями, пихатим пустомолотом, лихим, підступним проповідником, як не стане він і таким собі лагідним, дурненьким ягням у численній отарі. Не хотів ставати таким і він, Говінда, не хотів ставати брахманом, яких десятки тисяч. Він мріяв піти за Сіддхартхою – за улюбленим, прекрасним Сіддхартхою. І навіть якщо Сіддхартха стане колись божеством, якщо вступить колись до сонму світлосяйних, Говінда й тоді хотів би йти за ним – іти його товаришем, його супутником, слугою, списоносцем, його тінню.

Отож Сіддхартху любили всі. Усім дарував він утіху, всі були йому раді.

Але сам він, Сіддхартха, від себе втіхи не мав, сам він був собі не радий. Блукаючи, мов сновида, рожевими доріжками фігового саду, сидячи в синюватому затінку в гаю самоспоглядання, обмиваючись щодня в покутній купелі, приносячи в темному манговому лісі жертви, Сіддхартха, досконалий у звичках і поведінці, загальний улюбленець, радість усіх, сам він, однак, радості в серці не відчував. Мрії і нескінченні роздуми навіював йому плюскіт води в річці, мерехтіння зірок у нічному небі й палюче сонце; мрії й душевні тривоги навіювало йому куріння жертовних вогнів, відгомін рядків із «Рігведи