Hermann Hesse - Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

І став Сіддхартха плекати в собі невдоволення. Став він здогадуватись, що й батькова любов, і материна любов, і любов Говінди, його товариша, не завжди й не навік даруватимуть йому щастя, тамуватимуть спрагу і вдовольнятимуть його, що цієї любові йому буде мало. Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшість і все найкраще з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розум його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось. Священні обмивання – це добре, але ж то – лиш вода, а вода не змиває гріхів, не тамує душевної спраги, не гоїть сум’яття. Прекрасні були й жертвоприношення та звертання до богів. Та чи досить цього? Чи дають жертвоприношення щастя? А як щодо богів? Чи світ створив справді Праджапаті? [5] … Чи світ створив справді Праджапаті? – Праджапаті – в індійській міфології творець всіх живих істот, верховне божество. Чи, може, це зробив Атман [6] … чи може це зробив Атман. .. – Атман – в санскриті первісно означало «дихання». Пізніше – «життєва сила», «ядро особи». Одне з центральних понять релігійно-філософської системи індуїзму, душа, індивідуальне духовне начало, починаючи з упанишад, утверджується його тотожність з абсолютним духовним началом, душею всього сущого. – Він, Єдиний, Усеєдиний? Чи не підвладні часові, чи не минущі втілення богів, створені так само, як і ти і я? То чи ж добре, чи справедливо приносити богам жертви, чи не позбавлене це найвеличніше дійство глузду? Кому ж іще приносити жертви, кому ще поклонятись, як не Йому, Єдиному, Атманові? І де Атмана шукати, де Він живе, де б’ється Його вічне серце? Де ж іще, як не у власному «я», у найпотаємнішому, в тому, чого не можна схитнути і що кожен носить у собі? Але ж де, де те «я», найпотаємніше, найзаповітніше? Це не плоть і не кров, не думка й не свідомість – так учать наймудріші. То де ж воно, де? Чи є інший шлях до того «я», до себе, до Атмана – шлях, що його варто шукати? Ох, і ніхто ж цього шляху не знає, ніхто його не покаже – ні батько, ні вчителі та мудреці, ні священні жертовні гімни! Все вони знають, ці брахмани зі своїми священними книжками, все вони знають, про все й навіть більше, ніж про все, вони подбали: про сотворіння світу, про те, як люди навчилися розмовляти, їсти, вдихати й видихати, про те, як влаштована свідомість і як чинять боги. Безмежно багато знають брахмани. Та чого варті всі їхні знання, коли ніхто не знає одного-єдиного, найважливішого, єдино важливого?!

Звичайно, багато віршів, прекрасних віршів у священних книжках, надто в упанішадах [7] …надто в Упанішадах . – Упанішади – «старозавітне знання», заключна, загально філософська частина вед, найдавнішої пам’ятки індійської літератури і філософії, яка включає в себе 1) самхіти (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); 2) брахмани – коментарі до самхітів, що мають в основному ритуальний характер; 3) араньякі – правила поведінки для схимників; 4) упанішади. «Самаведи [8] … Самаведа – «Веда пісноспівів», друга після Рігведи, самхіта, підбірка гімнів на вірші Рігведи. », розповідають про те найпотаємніше, найзаповітніше. «Душа твоя – цілий світ», – сказано там. Сказано також, що уві сні, у глибокому сні людина входить до свого найпотаємнішого і живе в Атмані. У тих віршах – дивовижна мудрість, магічні слова увібрали там у себе всі знання наймудріших мужів – слова чисті, як мед бджолиний. Ні, не можна, нізащо не можна нехтувати величезних тих знань, що їх зібрали там і зберегли численні покоління велемудрих брахманів… Але де ж ті брахмани, де проповідники, де мудреці чи покутники, яким пощастило ці глибоченні знання не просто осягти, а й за ними жити? Де той пророк, що, перейшовши уві сні до Атмана, зумів зостатися в ньому і наяву, у житті, в кожнім кроці своїм, у слові й діянні? Багатьох достойних брахманів знав Сіддхартха і насамперед свого батька – чистого, вченого, найшанованішого з-поміж шанованих. Батько гідний захоплення, спокійно й шляхетно він поводиться, чисто живе, мудрі слова промовляє, розумні й високі думки народжуються під його чолом. Але й він, хто так багато знає, хіба засяг він блаженства, хіба має він мир і спокій, хіба й він – всього лиш спраглий, одвічний шукач? Хіба не змушений він, спраглий, раз у раз, знов і знов припадати до священних джерел – до офірування, до книжок, до словесних змагань з іншими брахманами? Чому ж він, бездоганний, мусить щодня змивати із себе гріхи, щодня дбати про очищення, щодня починати все спочатку? Хіба в ньому немає Атмана, хіба в його власному серці не б’є першоджерело? Це його треба знайти – оте першоджерело у своєму «я», це ним треба заволодіти! Все інше – шукання, манівці, блукання наосліп.