Hermann Hesse - Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Гаутама, Довершений, вислухав Сіддхартху спокійно, незворушно. А тоді добродушним своїм, ввічливим і чистим голосом промовив:

– Ти, о брахманський сину, послухав учення і добре вчинив, що так глибоко над ним замислився. Ти знайшов у ньому прогалину, знайшов ваду. Міркуй про це й далі. Але дозволь тебе, о допитливий, застерегти від плутанини суджень та суперечок про слова. Судження нічого не важать, вони можуть бути гарні й погані, розумні й безглузді, кожному вільно до них приставати чи їх відкидати. Але вчення, яке ти почув від мене, – не судження мої, і мета його – не пояснити допитливим світ. Мета в нього інша – звільнити людей від страждань. Ось чого вчить Гаутама – цього і нічого іншого.

– О Величний, не гнівайся на мене, – промовив Сіддхартха. – Я так заговорив до тебе не для того, щоб завести суперечку про слова. Твоя правда, судження важать не багато. Одначе дозволь мені сказати ще одне: я жодної миті не мав у тобі сумніву. Я жодної миті не мав сумніву, що ти – Будда, що ти домігся своєї мети – найвищої, до якої прагнуть тисячі брахманів і брахманських синів. Ти знайшов спасіння від смерті. Воно явилось тобі з власних твоїх шукань, на власнім твоїм шляху, завдяки роздумам, завдяки самозаглибленню, завдяки пізнанню, завдяки просвітленню. Ніщо не явилось тобі з учення! І ніхто – так я гадаю, о Величний! – ніхто не досягне спасіння завдяки вченню! Нікому, о Достойний, ти не перекажеш словами і не поясниш настановами вчення того, що сталося з тобою в годину твого просвітлення! Багато чого є в ученні просвітленого Будди, багато чого воно вчить – праведно жити, уникати зла. Та одного немає в такому чіткому, в такому достойному вченні: у ньому нема розкриття таємниці того, яким шляхом до нього дійшов сам Величний – один з-поміж сотень тисяч. Ось про що я замислився, ось що я осяг, коли слухав учення. Ось задля чого я вирушаю в мандри далі. Не на пошуки іншого, кращого вчення, бо знаю: такого вчення немає. Я йду, щоб відмовитися від усіх учень, від усіх учителів і або домогтися своєї мети самому, або вмерти. Та не раз іще, о Величний, я згадуватиму про цей день, про цю годину, коли очі мої споглядали святого.

Будда спокійно дивився в землю; спокійно, в досконалій байдужості променилось його непроникне обличчя.

– Нехай же твої думки, – нарешті неквапно промовив Достойний, – не виявляться помилковими! Дійди до своєї мети! Одначе скажи мені: ти бачив юрбу моїх саман, отих багатьох моїх побратимів, що пристали до вчення? Невже ж ти гадаєш, зайшлий самано, невже ти гадаєш, що всім їм буде краще відмовитись від учення й повернутися до мирського життя та втіх?

– Я зовсім так не гадаю! – вигукнув Сіддхартха. – Нехай усі вони зостаються при вченні, хай кожен із них досягне своєї мети! Не подобає мені судити про те, як жити іншим! Моє діло – судити про себе, тільки про себе й собі лише щось вибирати чи щось відкидати. О Величний, ми, самани, шукаємо спасіння від власного «я». Якби я, о Достойний, був одним із твоїх учнів, то, боюсь, могло б статися, що моє «я» знайшло б спокій і спасіння лиш для годиться, облудно. Насправді жило б воно й далі, набиралося сили, бо і вчення, і своїх послідовників, і любов до тебе, і товариство ченців я обернув би на своє «я».

Ледь усміхнувшись, ясним і привітним поглядом подивився незворушний Гаутама в очі зайшлому юнакові й зробив майже непомітний прощальний жест.

– Ти, о самано, розумний, – промовив Достойний. – І розумно умієш говорити. Але надто великого розуму, друже мій, остерігайся!

І Будда рушив своєю дорогою, а погляд його і ледь помітна усмішка навік укарбувалися в Сіддхартхину пам’ять.

«Зроду не бачив ще я людини, яка б отак усміхалась, дивилась, сиділа й ступала, – міркував юнак. – І мрія моя – навчитись ступати, сидіти, дивитися й усміхатися так само істинно, так само вільно, з гідністю, щиро, так само по-дитячому, загадково і таємниче. Так істинно дивиться і ступає лиш той, хто проник у потаємні глибини свого «я». Певно, й мені треба спробувати проникнути у потаємні глибини мого «я».

Я побачив людину, – міркував Сіддхартха, – єдину на світі людину, перед якою мусив опустити очі. Тепер я ні перед ким уже не опущу очей, ні перед ким! Вчення цього чоловіка мене не захопило, і тепер жодне інше вчення вже не захопить.

Обікрав мене Будда, – міркував Сіддхартха. – Обікрав він мене, та ще більше він мені подарував. Величний забрав у мене товариша, того, хто вірив у мене, а тепер вірить у нього, забрав того, хто був моєю тінню, а тепер став тінню його, Гаутами. Але подарував мені Будда Сіддхартху – мене самого».