Hermann Hesse - Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

Коли Сіддхартха вийшов із гаю, де зостався Будда, Довершений, і де зостався Говінда, то відчув, що в тому гаю відділилося від нього й залишилось і все його минуле життя. Про це відчуття, що сповнило всю його душу, він розмірковував, неквапно простуючи дорогою. Тяжко замислився Сіддхартха, мов поринув у глибоку тиховодь, аж на дно цього відчуття – туди, де залягають першопричини, бо осягати першопричини, здавалось йому, це, власне, і є думати, й тільки так відчуття обертаються в пізнання, не губляться, а стають дійсними, починають випромінювати те, що в собі мають.

Отак Сіддхартха поволі простував собі й міркував. І дійшов висновку, що він не юнак уже, а дорослий чоловік. І дійшов він висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбувається старої шкіри, що чогось у ньому не стало – того, що належало йому і було з ним усю його юність: бажання мати вчителів і слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навіть його, найвеличнішого і наймудрішого, Будду, святого, він, Сіддхартха, покинув, мусив піти від нього, не в змозі прийняти його вчення.

Замислившись, Сіддхартха уповільнив ходу і спитав себе: «Одначе що ж воно таке – оте, чого ти хотів навчитись в учінні та вчителів і чого вони, ті, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити?» І зрозумів Сіддхартха: «Це – моє «я», що його смисл і суть я прагнув пізнати. Це – моє «я», якого я прагнув позбутися і здолати. Проте мені не пощастило його здолати, я його тільки ошукав, я тільки утік, тільки сховався від нього. Воістину, ні про що у світі я так багато не думав, як про оце своє «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один із-поміж решти й від усіх відокремлений, відмежований, що я – Сіддхартха! І ні про що у світі я не знаю так мало, як про себе, Сіддхартху!»

Дійшовши цієї думки, Сіддхартха, що повільно, замислено простував своєю дорогою, спинився, і тієї ж миті із цієї думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нічого про себе не знаю, що Сіддхартха мені й досі такий чужий і невідомий, – причина цього одна, одна-однісінька: я сам себе боявся, я від себе втікав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини своє «я», щоб знайти у невідомім його нутрі зерно всіх оболонок – Атмана, життя, божественне, найзаповітніше. Але сам себе я при цьому втратив».

Сіддхартха розплющив очі й роззирнувся довкіл. Обличчя його осяяла усмішка, а все тіло з голови до п’ят сповнилося глибоким відчуттям пробудження від тривалого сну. І тієї ж миті він знову пустився в дорогу – пустився бігом, як той, котрий знає, що треба діяти.

«О ні, – зітхнув він з полегкістю, – тепер я вже не дам Сіддхартсі від мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана і не зі страждань світу. Я більш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб під руїнами знайти таємницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи» [17] … Учити не «Йогаведи» … – такої веди окремо не існує. Йога була зосередженням зусиль – одна з шести ортодоксальних, тобто таких, що визнають авторитет вед, систем індійської філософії, що осмислювали природу й функції логічних методів: у більш вузькому, практичному плані – система фізичних вправ і духовної концентрації, спрямована на регуляцію фізичних і психічних станів організму. і не «Атхарваведи [18] … і не «Атхарваведи» … – «Веда заклинань» – зібрання гімнів і чародійних піснеспівів, що були призначені для домашнього богослужіння та інших практичних потреб. », не аскети і не якесь учення. Я буду учнем і вчитимусь у самого себе, я пізнаю себе, пізнаю тайну Сіддхартхи!»

Він огледівся довкола, мовби вперше побачив світ. І світ був прекрасний, світ був строкатий, і дивовижний, і загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо і річка, позастигали гори й ліси – все чудовне, все сповнене чарів і таїни, і серед усього цього – він, Сіддхартха, той, що пробуджується, що простує до самого себе. І все це – вся жовтизна і блакить, річка і ліс – уперше влилося крізь очі в Сіддхартху, і було це вже не чаклунство Мари [19] … і було це вже не чаклунство Мари . – Мара – у буддійській міфології сила, яка перешкоджає досягненню людиною своєї єдності з Богом, ілюзія, обман. У післяведійський період нерідко виступає як прихована під покривалом прекрасна жінка й означає ілюзорність, неістинність буття, дійсність, яка розуміється як мріяння. , не ілюзія Майї, не безглузде й випадкове розмаїття світу виявів і форм, відразливе глибокодумному брахману, що зневажає це розмаїття й шукає єдності. Блакить була блакиттю, річка – річкою, і хоч у блакиті та в річці одне, божественне, для Сіддхартхи жило і потай, але образ і зміст воно мало саме божественний: тут – жовтизна, тут – блакить, там – небо, там – ліс, а тут ось – Сіддхартха. Зміст і суть були не десь поза речами – вони були в самих речах, у всьому.